Розділ «Над сонячним Ядраном»

— Стоп! — І перестав знімати в найдраматичнішому місці, коли дядечко стискав пальці на горлі нещасної.

— Не так! Не так! — волав режисер. — Ви все робите, як сучасний гангстер, а не як варвар! Чого ви так витріщаєте очі й кривите обличчя? Повторімо цю сцену ще раз. Тільки, прошу, більш природно. Ось я вам покажу...

А тут дядечко як гарикне:

— Що там ви мені покажете! Я знаю краще за вас!

Режисер пополотнів.

— Виявляється, з вами не можна працювати...

Дядечко здер з голови руду перуку і швиргонув її на старожитний брук.

— Чорт з вами! — гукнув він по-польському.— Шукайте собі когось іншого! Не хочу ваших доларів, і дайте мені спокій! Я не робитиму з себе блазня! — Сказавши це, він високо підвів голову і повною гідності ходою рушив у порожню вуличку, а старожитні мури з фанери просто оніміли від подиву.

Так скінчилася коротка кінокар’єра мого дядечка.

11

— Чорт з ними! — пирхнув дядечко, коли ми вертали до готелю.— Той макаронник хотів мене вчити, як треба грати цю сцену! «Чого ви так витріщаєте очі?» Ловкий, га? «Не кривіть обличчя!» Я б йому перекривив! Уявляю собі, що то вийде за фільм! Дурний, як сало без хліба! — сердито плюнув і довго не міг заспокоїтись; а коли нарешті заспокоївся — розсміявся: — Щастя, що хоч так скінчилося! І що мені, старому коневі, вроїлось у голову! Ще бракувало, аби в Варшаві мене висміяли...

Оце вам і весь дядечко!

А мене аж тіпало, бо пропали всі мрії про дальшу подорож по теплих і екзотичних водах Адріатики. Здавалося, двісті доларів уже лежали в нас у кишені, ми могли мріяти й планувати. А тепер лишилось єдине — спакуватися й повертати голоблі додому. Втім, як його повертати, коли дядечко останні гроші проциндрив на горіхове морозиво та виноград...

— Двісті доларів — це все-таки гроші, — мовив я.— Що тепер ми робитимемо?

— Те саме, що й учора, — втішився невдатний вікінг.

— Все-таки ви, дядечку, легковажні. Навіть мама, котра так любить вас, каже, що ви не відаєте, на якім світі живете.

— А хто з нас відає? — глибокодумно спитав дядечко.— Присягаюся — мама теж до пуття не знає. А ти знаєш? Ще недавно люди думали, що земля пласка, а сонце на ніч ховається в океан...

— Цікаво, що тепер нас порятує. Певно, фотоапарат,— зауважив я ущипливо, — бо нічого іншого не бачу.

— Прекрасна думка! Я б сам ніколи не додумався. У мене ж дома є ще один.

— А я, дядечку, не дозволю вам робити дурниці!