Розділ «Над сонячним Ядраном»

— Та ж усі мої подруги мріють про те, щоб зніматись у кіно, а ви журитесь.

— По-перше, я не твоя подруга; а по-друге — не люблю строїти з себе дурня. А втім — хай собі кажуть, що хочуть! Можу ж я бути оригінальним. Це навіть забавно — бути собою, а вдавати когось іншого.

— Я певен — ви, дядечку, гратимете, як Барт Ланкастер у фільмі «Кармазиновий пірат». А то ще й лучче! От тільки чи знаєте ви мову норманів?

— Ні, але у фільмі нормани розмовляють по-італійському.

— Авжеж, у кіно завжди так. Римляни розмовляють по-англійському, єгиптяни — по-французькому, а я бачив навіть такий фільм, де американський мул у Бірмі розмовляв по-польському. А ви, дядечку, вже підписали контракт?

— Ні, любий, це ж епізодична роль, тому я домовився з тим ловцем наївних, що одержу...— він урвав і раптом зареготався.

— От здорово! Зроду не думав, що зароблятиму в такий спосіб.

— Цікаво все-таки, скільки? — запитав я байдуже, так, ніби мене це не обходить.

— Ого! Не думай, що я дешево продам свою шкуру.

— Сто доларів?

— Дзуськи! — обурився дядечко.— Гадаєш, я за сто доларів гратиму варвара?

— Більше?

— Двісті! — засміявся дядечко.— І це, бігме, ще мало. Просто скандал — людина з моїм дипломом за двісті доларів!

— Та це ж купа грошей! — вигукнув я.— Ми врятовані? Можемо спокійнісінько мандрувати по Югославії.

— Гм! — скривився дядечко.— Я мусив пристати, бо той режисер такий архілюб’язний, що не годилося відмовляти йому.— Дядечко з огидою плюнув.— Хай уже двісті, але благаю тебе: не кажи про це нікому дома.

— Взагалі нікому... Не бійтеся, дядечку, це — наша таємниця.

Тут мені пригадався Вацусь. Отак ні сіло ні впало став перед очима разом з Каріною, лисуватим татусем і гладкою мамусею. Вся сімейка в повному складі. От я й поспитав дядечка:

— А що буде з тими фіть-фіть?

— Про кого ти?

— Про тих, що пан Пірамідополопіринович запросив на прогулянку яхтою.