Розділ «Край шумливих потоків»

На стежці, яка виринала з-поміж дерев, показався екзотичний караван: кілька в’ючних ослів і люди — кілька голих до пояса чоловік, котрі погукували й покрикували. Попереду йшов високий бородань. Здалеку він скидався на бедуїна: голова обмотана білим рушником, а погляд — втуплений у синю далечінь.

— Хто б це міг бути? — здивовано спитав я.

Дядечко нічого не одказав, тільки підвівся і повною гідності ходою подався назустріч караванові. Подався і я — цікаво ж узнати, що то за люди.

Дядечко мій був такий, як завжди: коли б міг — привітав би їх хлібом і сіллю. На жаль, ні хліба, ні солі під рукою не було, отож наш маг і чародій вітав їх добрим словом. Спершу по-польському, потім отою своєю сербо-турецькою мовою, а впевнившись, що його не розуміють, почав англійською. Бедуїн мовби на те тільки й чекав. Обличчя йому засяяло, і він затарабанив з дядечком по-англійському, наче в животі у нього ввімкнулася магнітофонна стрічка!

Я нічогісінько з того не тямив, тому стояв, мов на турецькій проповіді. А дядечко тим часом дарував свої безцінні усмішки.

Я ждав, що з усього того виникне.

Виникла велика сенсація, бо з’ясувалося, що то ніякий не караван, а англійська наукова експедиція з інституту фармакології, а чорний бородань — зовсім не бедуїн, а доцент університету. Але то ще нічого! Найважливіше мало виявитися щойно за хвилину. Дядечко підступив до мене і сказав:

— Здається, на деякий час ми врятовані.

— Врятовані? — здивувався я.

— Так, мій любий... Ми ловитимемо гадюк.

Почувши це, я сторопів.

— Гадюк?! — вигукнув.— Навіщо вони?

— Спитай учасників експедиції,— усміхнувся дядечко.— Їм змії потрібні для якихось наукових експериментів. Довідались, що на Синяєвіні цієї погані сила-силенна, от і вибралися сюди; і нібито добре платять за спійманих гадюк.

Він сказав це так, наче йшлося про світлячків або сонечка. А я подумав, що доведеться ловити гадюк, і збілів, як крейда, а шкіра на мені затерпла.

— А ви, дядечку, ловили коли-небудь гадюк? — спитав я, тремтячи з хвилювання.

— Ні, не ловив, але всього можна навчитися.

— Це ж дуже небезпечно!

— Якщо вони ловлять, то чого б і нам не спробувати? Праця корисна, для науки, в добрих кліматичних умовах. Щиро кажучи, привабна. Я ще ніколи не ловив змій. Усього треба спробувати.

От тобі й маєш! Мій дядечко, про якого писали в газеті «Жицє Варшави», що він винайшов електронну машину, здатну за секунду розв’язати скількись там математичних задач, одним словом — гордість родини і науковець на всю губу, раптом хоче стати ловцем змій!

Ком-про-ме-та-ція!