Розділ «Край шумливих потоків»

Відчувалося, що ні Том, ні я вже не маємо охоти іти далі, але якась перекірлива сила гнала нас униз, навстріч великій пригоді. Грот переходив у вузьку горловину. Вода пропадала десь у невидимому річищі. Чувся тільки глухий шум її. А ми рвалися вперед, протискувалися крізь вузькі кам’яні ущелини, повзли низькими лазами.

Ставало дедалі холодніше. Руки й ноги клякли, і все тіло проймав дошкульний зимний дрож. Попереду я чув важке дихання Тома, в крузі світла бачив його скулену постать. Мені хотілося розмовляти з ним, щоб принаймні чути людський голос, бо доти ми йшли як дві тіні або два пекельні духи.

Мабуть, цій дорозі немає кінця-краю, і ми приречені на вічне підземне скитання. Здавалося, я от-от задихнуся. Дихав розкритим ротом, а полегкості не відчував.

Враз Том зупинився і радісно скрикнув.

Перед нами відкрився великий, розкішний грот.

Я думав, що бачу сон або з утоми почав марити. Протер очі. Ні, мої любі, то не сон і не марення. Ніхто не зачарував мене. Я був сам собою, а обіч мене стояв Том.

Грот — як неф храму. З його склепіння, немов фантастичні світильники, звисали барвисті сталактити. В променях світла вони мінилися, наче хтось обсипав їх коштовними оздобами. Білі як сніг, блакитні, рожевуваті, смарагдові, салатні, шарлатові... Звисали у найдивовижніших формах: вузькі, мов свічки, широкі, як фалди велетенської сукні, то схожі на здоровенні язики, а то гейби дрючки — вгорі тонші, знизу грубші, або як гігантські мечі.

З долу навстріч їм росли сталагміти. Дивишся на них, і здається, що то камінний ліс, створений уявою фантаста. І знову мерехтлива гра казкових барв.

Ми стояли рядом, пліч-о-пліч. Ніхто не промовив ні слова. В цій країні годилося мовчати. І ми вперто мовчали, боячись навіть глибоко зітхнути, але скільки ж можна мовчати!

Перший не витримав Том. Він приклав руки до рота і гукнув, як ото пастух на полонині:

— Е-е-е... го-о-ой! Е-е-е... го-о-ой!

Йому відгукнулася стоголоса луна. Звуки у просторому гроті линули легко і вільно. Ми довго чекали, поки стихне той голос.

Я не міг дозволити, щоб у цій казковій країні камінного лісу лунали тільки англійські гуки. Отож крикнув по-польському:

— Гей, ге-е-й!

І враз почувся бадьоріше. Та ненадовго, бо коли сніп світла ковзнув по стіні грота вниз, ми щонайбільше за п’ятнадцять метрів, під величезним сталагмітом завважили білий як крейда людський кістяк.

Я мав би крикнути з жаху, але був такий вражений, що не крикнув. Відчув тільки, що млію і всього мене заливає піт. Хотів одвернутися, кинутись навтіки, одначе стояв, мов приріс до скелі. Не здолав одірвати погляду від кістяка! Мені здавалося, ніби він дивиться на нас і глузливо осміхається. Не знаю, що здавалося Томові, я тільки й встиг зауважити, що рука його тремтить і світло ліхтарика гойдається на білих кістках...

Одним словом, страхіття!

Ні з того ні з сього мені пригадався уривок з однієї книжки, яку я брав у товариша, Янка Пасінського. То була книжка славнозвісного французького спелеолога[6]. Цей спелеолог назнав у Піренеях фантастичний грот. Підземні коридори його розкинулися на кільканадцять кілометрів і спускалися на тисячу сімсот метрів завглибшки!

Такі книжки завжди згадуєш зовсім недоречно. Мов на зло, там описувалось, як славний спелеолог в одному із закутнів грота знайшов кістяк іспанського пастуха, котрий без харчів і світла забрався в країну ночі.

Гарні згадки! Ми з Томом у літніх сорочках, з одним жалюгідним ліхтариком, що світить од батарейки, і в товаристві кістяка. А як що станеться?..