Саботаж кохання

Сніг, хоч би яким потворним і сірим, на кшталт Міста Вентиляторів, він не був, все ж був снігом.

Сніг, у якому мої недолугі спроби узріли образ істинного кохання і яке, звичайно ж, дісталося мені недарма.

Сніг, зовсім не невинний у своєму цнотливому блаженстві.

Сніг, у якому я читала запитання, від яких мене кидало то в жар, то в холод.

Сніг, брудний Твердий, який нарешті я починала їсти, сподіваючись знайти бодай якусь відповідь. Дарма.

Сніг — уламки води, заморожений пісок, сіль не землі, а неба. Несолона сіль зі смаком кременю і структурою подрібненого коштовного каменя, з ароматом холоду, з білими прожилками — єдиним кольором, що падає з небес.

Сніг, який приглушує все — шум, падіння, час, щоб краще відтінити вічні й непорушні речі, такі, як кров, світло, ілюзії.

Сніг, перший папір Історії, на якому відбилося стільки слідів від ступнів, стільки безпощадних переслідувань. Сніг, що таким чином постає, як перший з літературних жанрів. Як безмежна книга на поверхні землі, що оповідає лише про сліди полювання або маршрут ворога — така собі географія епопей, яка надає загадковості найнезначнішому зі знаків. Отой слід — то братів слід чи слід убивці брата?

Від цієї кілометрової незавершеної книги, яка могла називатися «Найнеосяжніша книга світу», до нас не дійшло жодного фрагменту. На противагу Александрійській бібліотеці геть усі тексти розтанули. Але нам від неї мало б лишитися смутне нагадування, яке з’являється щоразу, коли випадає новий сніг. Така собі хвилююча біла сторінка, від якої виникає непереборне бажання ходити ще незвіданими просторами, яка зачіпає інстинкт дослідника щоразу, як натрапиш на слід іншої істоти.

По суті, в основі таємниці лежить сніг. На тій самій підставі, саме сніг лежить в основі поезії, естампу, знаку запитання і… цієї грандіозної дороговказної гри, якою є кохання.

Сніг, удаваний саван, велична порожня ідеограма, на якій я розшифровувала безодню емоцій, які мені хотілося подарувати моїй коханій.

Мене не турбувало, чисте чи нечисте моє незвідане бажання.

Я лише відчувала, що цей сніг робив Елену ще привабливішою, таємницю ще хвилюючішою, а настанову ще нестерпнішою.

Ніхто й ніколи так не чекав весни.

На квіти покладатися не можна.

Особливо у Пекіні.

Але комунізм був для мене справою вентиляторів, та й гасло про Сто Квіток[19] я знала не краще, ніж Хо Ші Міна чи Віттгенштейна.

Хоч би як там було, з квітками всі перестороги марні: завжди попадаєш на гачок.

Що таке квітка? Велетенська і одягнена, як лялечка, піхва.

Ця істина давно відома, хоча це не заважає таким здоровилам, як ми, манірно патякати про витонченість квітів. Доходить до того, що про пришелепкуватих залицяльників французи кажуть, що вони «сентиментальні, як блакитна квітка». Це недоречно й помилково, все одно що оголосити їх «блакитною статтю».