Саботаж кохання

То була моя третя зима у країні Вентиляторів. Як завжди, мій ніс перетворився на «Даму з камеліями», дуже нерозважливо вивергаючи лавини крові.

Сніг був єдиною річчю, яка могла приховати бридоту Пекіна. Снігові це вдавалося протягом перших десяти годин його життя. Китайський бетон — найогидніший бетон світу — зникав під вражаючою білизною. Вона була вражаючою вдвічі, адже вражала небо й землю: під ідеальною білизною можна було уявляти собі, як велетенські частки небуття заполоняли частини міста. А в Пекіні небуття — це не паліатив, це форма очищення.

Завдяки цьому ефемерному співіснуванню порожнечі й повноти, Сань Лі Тхунь набувало вигляду естампу.

Можна було вважати себе майже у Китаї.

Через десять годин контамінація починала працювати у зворотному напрямку.

Бетон спричиняв вплив на сніг, бридота долала красу.

І все було, як споконвіку.

Нові снігопади вже нічого не змінювали. Просто дивовижно спостерігати, наскільки бридота завжди сильніша за красу. Отож, тільки-но нові сніжинки падали на китайську землю, як ставали гидотними.

Не люблю метафор. Тому й не стверджуватиму, що сніг у місті — це алегорія життя. Не стверджуватиму, бо це нікому не потрібно — усі й так розуміють.

Колись напишу книжку під назвою «Сніг у місті». Це буде найсумніша книжка в історії книжок. А втім, не писатиму її. Навіщо розповідати усім відомі жахи?

От і маєш, отак усього позбутися раз і назавжди: щоб така чарівна, така пухкенька, така лагідна, така вируюча, така легесенька річ, як сніг, могла так раптово перетворитися на протилежне — сіру, липку, затверділу, важку, бугристу кучугуру! Чи це не паскудство, від якого ніколи не отямитися?

Зиму в Пекіні я ненавиділа. Видовбувати киркою або циклею товстий прошарок замерзлого снігу, який сковує гетто, мені зовсім не подобалося.

Та й решта мобілізованих дітей думали так само.

Війну відкладали до потепління, що може видатися парадоксом.

Щоб хоч якось відшкодувати нам ці земляні роботи, дорослі водили нас щонеділі на ковзанку озера Літнього Палацу. Ці вилазки здавалися мені надто прекрасними, щоб бути справжніми. Величезне водоймище, вкрите кригою, у якій відбивалося північне світло, і яке вило від страшенного гамору ковзанів, вводило мене в такий екстаз, що у мене від болю розколювалася голова. Моя імунна система не в змозі була захистити мене від краси.

Шість інших днів одразу після школи — лопати й кирки.

Запрягли у це всіх дітей.

За винятком двох і не найменших: безцінних Клаудіо і Елени.

Їхня мати вирішила, що її діточки надто тендітні для такої грубої роботи.

Щодо красуні — жодного заперечення.