Саботаж кохання

— Гадаєш, я просила б тебе бігати, якби не пам'ятала? — цілковито байдуже відказала.

Я покірно побігла далі.

Незвичний стан. Я бігла. У голові лунав голос: «То ти хочеш саботажу, ти хочеш, щоб задля тебе я розірвалась на шматки? Чудово! Таке гідне і тебе, і мене. Побачиш, на що я здатна».

Слово «саботаж» знаходило у мені дивовижний відгук. Я не мала жодного уявлення про його етимологію, та пов'язувала «саботаж» з «сабо» і в значенні дерев'яних черевиків, і в значенні копит мого коня, тобто з моїми справжніми ніжками. Елена хотіла, щоб задля неї я обернулась на руїну; те саме, що бажати, щоб у цьому галопі каменя на камені не залишилось від моєї особистості. І я носилася з думкою про те, що земна твердь — це моє тіло, що я топтатиму його задля покори красуні, що топтатиму його, доки не почнеться його агонія. Я всміхалася такій чудовій перспективі і пришпорювала свій саботаж, переходячи у режим максимальної швидкості.

Я дивувалась силі власного опору. Наперекір астмі напружені велоперегони — справжній кінний спорт — відкрили диявольське дихання. Воно завадило мені відчути, як розгорілася криза. Повітря надходило все менше й менше, біль ставав нестерпним.

Мала італійка жодного разу не глянула на мою біганину, але ніщо, ніщо у світі не могло стати мені на заваді.

Вона замислила це випробовування, бо знала — я астматик. Вона й не уявляла, яким розумним був її вибір. Астма? Деталь, просто технічна вада моєї грішної плоті. Найважливіше, насправді, було те, що вона змусила мене бігати. А швидкість — це була та цнота, яку я дуже поважала, це репутація мого коня, це праведна швидкість не з метою виграти у часі, а втекти від часу й від усього того, що пов'язане з проміжками часу, від складних ситуацій з гіркими думками, від плотської журби, від життя череваня і від натужного пережовування одного й того самого.

Ти, Елено, була красуня, ти була сама млявість. Можливо, тому, що тільки ти могла собі таке дозволити. Ти, яка завжди ходила повільно, так, неначе хотіла дати нам змогу довше помилуватися собою, ти, безперечно, сама того не знаючи, віддала мені наказ бути собою, тобто бути не чим іншим, як моя шалена швидкість, як сп'янілий від свого руху метеорит.

На вісімдесят восьмому колі світило почало згасати. Обличчя дітей потьмарились. Останній з велетенських вентиляторів припинив свій рух. Мої легені прорізав нестерпний біль.

Я знепритомніла.

Коли прийшла до тями, я лежала у ліжку. Вдома. Мама запитала, що сталося.

— Діти кажуть, що ти безупинно гасала.

— Я тренувалася.

— Присягнися, що більше такого не робитимеш.

— Не можу.

— Чому?

Нарешті я не витримала і через власну слабкість все розповіла. Мені хотілося, щоб хоч одна людина була в курсі мого героїзму. Я ладна була померти в ім'я кохання, але хай про це знають!

Тоді мама поринула у пояснення законів всесвіту. Вона говорила, що на землі є дуже лихі люди і вони, справді, надзвичайно облесливі. Вона запевняла, що, якщо я так жадаю, щоб хтось із них покохав мене, то є єдиний вихід — і мені слід стати лихою з цією людиною.

— Ти мусиш поводитися з нею так само, як вона з тобою.

— Але це неможливо. Вона не кохає мене.