Розділ «Роман та уривки з романів»

— Ви поводитесь, як волоцюга! — крикнув він. — Я вимагаю пошани до графських урядовців! А збудив я вас, аби повідомити, що ви повинні негайно залишити графів маєток.

— Годі смішити людей, — навмисне тихо сказав K., лягаючи і вкриваючись ковдрою. — Ви, юначе, забагато собі дозволяєте, і завтра ми ще поговоримо про вашу поведінку. Господар і ці панове будуть свідками, якщо мені взагалі знадобляться свідки. А тим часом можу лише сказати, що я землемір, якого викликав граф. Мої помічники зі знаряддям приїдуть завтра машиною. А мені захотілося пройтись пішки по снігу, та, на жаль, я кілька разів збивався з дороги тому так припізнився. Я й сам, без ваших повчань, знав, що такої пізньої пори не випадає з’являтися в замок. Тому й задовольнився цим місцем для ночівлі, де ви нечемно, щоб не казати гірше, перебили мій сон. На цьому я кінчаю свої пояснення. На добраніч, панове. — І К. обернувся до груби.

— Землемір? — почув він іще позад себе нерішуче запитання, потім запала тиша. Та юнак швидко оговтався і сказав господареві тоном досить приглушеним, щоб не потривожити сну K., і досить гучним, щоб той його почув: — Я довідаюся по телефону.

Он як, у цій сільській корчмі й телефон є? Гарно влаштувалися. Це трохи здивувало К., хоч, зрештою, він такого й чекав. Виявилося, що телефон висів майже в нього над головою, він сонний не помітив його. Якби тепер юнак почав телефонувати, то хоч не хоч перебив би йому сон, отже, все залежало тільки від того, дозволить К. йому телефонувати, чи ні. К. вирішив дозволити. А коли так, то не було ніякого сенсу прикидатися, що він спить, і К. знов обернувся горілиць. Він побачив, що селяни боязко збилися докупи й перемовлялися, приїзд землеміра був для них неабиякою подією. Двері з кухні відчинилися, весь отвір заступила могутня постать господині, і господар навшпиньки підійшов до неї, щось пояснюючи. І тоді почалася телефонна розмова. Каштелян спав, але його помічник — один із помічників, пан Фріц, — виявився на місці. Юнак, що назвався Шварцером, розповів, як він знайшов K., чоловіка років тридцяти, досить бідно вбраного, що спокійно спав собі на солом’яному матраці, підмостивши під голову невеличкий наплечник і поклавши поряд сучкуватий ціпок. Звичайно, чоловік викликав у нього підозру, а оскільки господар вочевидь знехтував свій обов’язок, то він, Шварцер, вирішив, що повинен ґрунтовно з’ясувати цю справу. Коли його збудили, допитали і, як і належало, погрозили вигнати з маєтку, К. дуже розгнівався, і, як зрештою виявилося, може, й недарма, бо каже, що він землемір і його викликав пан граф. Звичайно, треба хоча б задля формальності перевірити його твердження, тому Шварцер просить пана Фріца дізнатися в центральній канцелярії, чи там справді чекають на такого землеміра, і зразу ж зателефонувати.

Знову запала тиша, там Фріц з’ясовував справу, а тут чекали на відповідь. К. лежав, як і досі, навіть не обернувся, й дивився поперед себе, наче зовсім не цікавився тим, що відбувається в кімнаті. Шварцерів звіт, одночасно злісний і обережний, свідчив про певні дипломатичні навички, що в замку були не зовсім чужі навіть таким дрібним урядовцям, як Шварцер. Та й працьовитості їм не бракувало: Центральна канцелярія була відкрита й уночі. І, видно, дуже швидко давала довідки, бо Фріц не загаявся з відповіддю. Вона була вкрай коротка, бо Шварцер зразу ж люто кинув трубку.

— Так я й казав! — крикнув він. — Ніякий це не землемір, а мерзенний, брехливий волоцюга чи, може, й щось гірше.

Зразу К. подумав, що всі — Шварцер, селяни, господар і господиня — накинуться на нього. Він весь сховався під ковдру, щоб уберегтися бодай від першого нападу. Тоді ще раз задзвонив телефон, як здалося K., особливо гучно. Він повільно висунув голову. І хоч не вірилося, що дзвонили знов про K., усі завмерли, а Шварцер підійшов до апарату. Він вислухав там уже якесь довше пояснення й тихо мовив:

— Отже, сталася помилка? Мені дуже прикро. Телефонував сам начальник канцелярії? Дивно, дивно. Що ж мені сказати панові землемірові?

К. нашорошив вуха. Виходить, замок надав йому звання землеміра. З одного боку, це було невигідно йому, бо означало, що в замку знали про нього все, що треба, і, зваживши співвідношення сил, жартома прийняли його виклик. А з другого боку, й вигідно, бо, як здавалося K., свідчило про те, що його недооцінюють, отже, він матиме більшу волю, ніж сподівався. І як вони гадають, що цим своїм безперечно зверхнім визнанням за ним звання землеміра зможуть весь час тримати його в страсі, то помиляються: йому на мить стало трохи лячно, оце й усе.

К. відмахнувся від Шварцера, коли той боязко спробував підійти до нього, не схотів, хоч скільки його вмовляли, перейти до кімнати господарів, лише погодився взяти від господаря чарку на сон, а від господині — миску для вмивання, мило й рушник. Йому навіть не довелося вимагати, щоб господар спровадив гостей із зали, бо всі вже й так товпилися біля дверей, відвертаючись від K., щоб він, бува, вранці не впізнав їх. Лампу погасили, і нарешті йому дали спокій. Він заснув глибоким сном, і хоч його раз чи двічі будили щурі, які шастали повз нього, проспав до ранку.

Після сніданку — за нього, як і взагалі за перебування й харчування в корчмі, мав, за словами господаря, заплатити замок — К. хотів зразу піти в село. Та оскільки господар, до якого він, пам’ятаючи його вчорашню поведінку, звертався тільки в крайній потребі, весь час мовчки, з благальним виглядом, крутився навколо, К. зглянувся на нього й дозволив йому на хвильку сісти поряд.

— Я ще не знайомий із графом, — сказав K., — але чув, що він за добру роботу добре й платить. Це правда? Бо коли так далеко їдеш від родини, як оце я, то хочеться й щось привезти додому.

— Про це не турбуйтесь, пане, на погану платню тут ніхто ще не нарікав.

— Ну, та я й не з боязких, — мовив K., — можу наполягти на своєму перед графом, але, звичайно, багато краще розійтися з тим паном мирно.

Господар примостився навпроти на краєчку підвіконня — сісти зручніше він не зважувався — і не зводив з К. великих, карих, зляканих очей. Якщо раніше він липнув до K., то тепер, здавалося, найдужче хотів утекти. Може, боявся, що той почне розпитувати його про графа? Чи боявся, що на «пана», за якого він вважав K., не можна покластися? К. вирішив звернути його увагу на інше. Він глянув на годинника і сказав:

— Скоро приїдуть мої помічники. Ти зможеш прилаштувати їх тут, у себе?

— Звичайно, пане, — відповів господар. — А хіба вони не житимуть разом із тобою в замку?

Невже він так легко, навіть радо відмовляється від пожильців, особливо від K., вважаючи, що той неодмінно житиме в замку?

— Ще невідомо, — сказав K., — спершу треба дізнатися, яка там для мене є робота. Якщо, наприклад, мені доведеться працювати тут, унизу, то й жити краще тут. До того ж, я боюся, що життя в замку буде мені не до вподоби. Я хочу весь час почуватися вільним.

— Не знаєш ти замку, — тихо мовив господар.