Розділ «Роман та уривки з романів»

Однак у Карла не було до тієї дівчини жодних почуттів. У хаосі минулого, що дедалі більше відступало назад, вона сиділа на кухні біля буфета, спираючись на нього ліктями, й дивилась на Карла, коли він часом заходив на кухню набрати батькові склянку води чи зробити щось для матері. Часом вона в незручній позі, боком, писала біля буфета листа, черпаючи натхнення з Карлового обличчя. Часом вона затуляла очі руками, тоді марно було звертатися до неї. Часом вона стояла навколішки перед дерев’яним розп’яттям у своїй маленькій кімнатці поряд з кухнею і молилася; Карл тоді боязко поглядав на неї мимохідь у шпарку нещільно причинених дверей. Часом вона гасала по кухні і, регочучись, як відьма, відскакувала назад, коли натикалася на Карла. Часом замикала двері, коли Карл заходив на кухню, і тримала защіпку рукою доти, доки він не починав вимагати, щоб вона його випустила. Часом діставала речі, яких він зовсім не потребував, і мовчки тицяла йому в руки. А якось сказала йому «Карле», і не встиг він отямитись від цього несподіваного звертання, як вона, кривлячись і зітхаючи, завела його до своєї кімнатки й замкнула двері. А там, жадібно обнявши Карла за шию, попросила, щоб він роздягнув її, але насправді роздягнула його сама й поклала в своє ліжко, ніби надумала нікому більше не віддавати його, а пестити й голубити все життя.

— Карле, о мій Карле! — шептала вона, немов переконувалась, дивлячись на нього, що цілком заволоділа ним, а Карл був наче зв’язаний і почував себе дуже незручно серед купи перин і подушок, які вона намостила, певно, навмисне для нього. Потім вона й сама лягла в ліжко і забажала, щоб Карл признався їй у якійсь таємниці, але він нічого не міг второпати, і вона розсердилась, чи то жартома, чи насправді, почала термосити його, послухала, як б’ється в нього серце, потім притулилась грудьми, щоб і він послухав її, а коли він не зробив цього, припала до нього й стала так відразно нишпорити рукою по його тілу, що Карл рвонувся з подушок, але вона міцніше притулилась до нього — Карлові здавалось, що куховарка стала частиною його самого, і, можливо, саме через це він зробився страшенно безпомічним. Врешті, вислухавши ще багато побажань скорого побачення, він весь у сльозах пішов до своєї кімнати. Таке було, проте дядько зумів зробити з цього цілу історію. А куховарка, виявляється, думала про нього й повідомила дядька, що він приїздить. Це дуже гарно з її боку, і він, може, колись ще віддячить їй.

— А тепер, — вигукнув сенатор, — я хочу, щоб ти при всіх сказав, дядько я твій, чи ні!

— Ви мій дядько, — мовив Карл і поцілував сенаторові руку. Той у відповідь поцілував хлопця в чоло. — Я дуже радий, що зустрів вас, але ви помиляєтесь, що мої батьки казали про вас тільки погане. Та й про інше ви не зовсім точно розповіли, тобто, я гадаю, що насправді все було трохи інакше. Але ж ви й не могли за очі як слід розібратися в цьому ділі, та мені здається, що й невелика біда, коли ці панове не знатимуть усіх подробиць чи матимуть не зовсім вірне уявлення про них.

— Добре сказано! — мовив сенатор і, підвівши Карла до капітана, що всіляко показував свою увагу до них, спитав: — Правда, в мене чудовий небіж?

— Я радий, пане сенаторе, — відповів капітан, легенько вклонившись, як кланяються лиш люди з військовою виправкою, — познайомитися з вашим племінником. Це велика честь для мого корабля, що він став місцем такої зустрічі. Але подорожувати на середній палубі було, мабуть, дуже погано, та звідки ж ми могли знати, хто там їде. Взагалі то ми робимо все можливе, аби якось полегшити пасажирам плавання на середній палубі, робимо набагато більше, ніж на американських кораблях, однак нам ще й досі не вдалося домогтись, щоб така подорож стала задоволенням.

— Мені вона не зашкодила, — сказав Карл.

— Йому вона не зашкодила! — зареготав сенатор.

— От тільки боюсь, що я загубив свою валізку, — і це йому нагадало все, що з ним сталося і що треба було зробити; Карл озирнувся й побачив усіх на своїх місцях, вони, шанобливо принишклі, вражено дивились на нього. Тільки портові чиновники, наскільки це можна було прочитати на їхніх серйозних і самовпевнених обличчях, жаліли, що прийшли так невчасно, і кишеньковий годинник, який лежав тепер перед ними на столі, був, певно, для них важливішим за все, що тут сталося в канцелярії і що, либонь, могло ще статися.

Перший, хто після капітана висловив свою радість, був, хоч як це дивно, кочегар.

— Я щиро вітаю вас, — сказав він і потиснув Карлові руку, бажаючи також цим показати начебто своє поважання. Коли ж він потім хотів звернутися з тими самими словами й до сенатора, той подався назад, наче кочегар переступив свої права; кочегар теж миттю відмовився од свого наміру.

Тепер уже й інші збагнули, що їм треба робити, і навколо Карла та сенатора відразу ж зчинилась метушня. Отож вийшло, що Карл прийняв поздоровлення навіть од Шубаля і подякував йому за нього. Останні, коли всі знову заспокоїлися, підійшли портові чиновники й сказали по-англійському двоє слів, що справило кумедне враження.

Сенатор був у доброму гуморі і, щоб до кінця натішитись подією, почав нагадувати собі й іншим деякі подробиці, що їх присутні вислухали, звичайно, з цікавістю, а не тільки задля чемності. Так він розповів, що занотував до записника найголовніші Карлові прикмети, які куховарка перерахувала в своєму листі, щоб про всяк випадок одразу мати їх під рукою. І от під час нестерпного кочегарового базікання він задля чистісінької розваги витяг записника і спробував знайти в Карлові прикмети, наведені куховаркою, — звичайно, не надто точні з точки зору детектива.

— І от знайшовся мій небіж! — додав він таким тоном, ніби хотів, щоб його ще раз поздоровили.

— А що тепер буде з кочегаром? — спитав Карл, нехтуючи дядьковою розповіддю. Хлопець вважав, що нове становище дозволяє йому говорити все, що він думає.

— З кочегаром буде те, що він заслужив, — сказав сенатор, — і що пан капітан вважає за доцільне. Я думаю, що з нас уже досить кочегара, і навіть більше, ніж досить. З цим, певно, погодиться кожен з присутніх.

— Однак це нічого не значить, коли йдеться про справедливість, — мовив Карл. Він стояв між сенатором та капітаном і гадав, що, може, у такий спосіб вплине на їхню думку.

І все-таки кочегар, здавалось, уже ні на що не надіявся. Руки він засунув за ремінь, і від його нервових рухів з штанів висмикнувся край строкатої сорочки. Та це його анітрохи не бентежило; він виказав усе своє горе, тепер ще нехай побачать те шмаття, яке він носить на тілі, а потім хай уже й виганяють. Служник і Шубаль, як два найнижчі тут за рангом, зроблять йому цю останню ласку. Шубаль тоді матиме спокій. Кочегар більше не доводитиме його до відчаю, як висловився старший касир. Капітан зможе наймати самих румунів, тоді справді все піде краще. Жоден кочегар більше не базікатиме в головній касі, тільки його останнє базікання залишиться доволі таки приємною згадкою, бо як заявив ясно сенатор, воно спричинилось до того, що він знайшов свого небожа. Втім, цей небіж досі не раз силкувався стати йому в пригоді, і тому вже більше ніж віддячив за те, що через нього зустрівся з дядьком; кочегарові й на думку не спадало вимагати від нього ще чогось. Проте хай він хоч сенаторів небіж, однак далеко ще не капітан, а лихий присуд, врешті, злетить з капітанових вуст. Думаючи так, кочегар намагався не дивитися на Карла, але, на жаль, у цій кімнаті, повній ворогів, йому не було більше на кому зупинити свій погляд.

— Ти не розумієш стану речей, — сказав Карлові сенатор. — Тут, може, йдеться про справедливість, але водночас ідеться й про дисципліну. І те, й інше, а особливо останнє, має вирішувати пан капітан.

— Це так, — пробурмотів кочегар. Всі, хто чув і розібрав його слова, здивовано посміхнулися.