Розділ «Роман та уривки з романів»

«Кочегар» — перший розділ роману «Америка» — написаний десь між 1910–1912 рр. Однак Кафка, мабуть, розглядав цей уривок і як щось закінчене, бо зважився опублікувати його. «Кочегар» вийшов окремою книжечкою 1913 р. у видавництві «Курт Вольф» у серії «Найновіший день». У щоденнику за 24 травня 1913 р. Кафка залишив такий запис: «Сповнений пихи, позаяк „Кочегар“, на мій погляд, вдався таки непогано. Увечері читав його батькові й матері; коли читаю батькові, який слухає вкрай неохоче, кращого критика, ніж я сам, годі й знайти. Багато мілких місць перед вочевидь неприступними глибинами».

«Кочегар» — один з найбільш соціально загострених творів Кафки. Сам письменник згадував, що в той період значний вплив на нього мав Діккенс. В «Кочегарі» уже досить виразно відчуваються звичайні для Кафки настрої безнадії, відчаю, невіри у можливість щось змінити.

Замок

(Уривки з роману)

Розділ перший

К. прибув пізно ввечері. Село тонуло у глибокому снігу. Замкової гори було не видно, її огортали туман і темрява, й жоден, бодай найменший, проблиск світла не зраджував, що на тій горі є великий замок. К. довго стояв на дерев’яному мості, що від дороги вів до села, й дивився на немовби порожню місцевість перед собою.

Потім він пішов до села: десь треба було переночувати. В корчмі ще не спали, і хоч господар не мав кімнати для подорожніх, проте, вражений і збентежений таким пізнім гостем, запропонував йому переспати на солом’яному матраці тут таки, в кімнаті для відвідувачів. К. погодився. Кілька селян допивали пиво, але він не захотів ні з ким розмовляти, сам дістав матрац із горища і ліг коло груби. Було тепло, селяни не гомоніли, він ще якусь хвилину допитливо дивився на них стомленими очима, тоді заснув.

Та скоро К. збудили. Біля його постелі поряд із господарем стояв по-міському вбраний юнак з обличчям актора: вузькі очі, густі брови. Селяни ще не розійшлися, декотрі з них обернули стільці, щоб краще бачити й чути. Юнак дуже ввічливо вибачився, що збудив K., назвався сином доглядача замку і сказав:

— Це село належить до замку, і той, хто тут живе або ночує, властиво, живе або ночує в замку. На це ніхто не має права без дозволу графа. А ви такого дозволу не маєте, принаймні не показали його.

К. трохи піднявся, пригладив волосся, глянув на господаря з юнаком знизу вгору і сказав:

— У яке село я потрапив? Хіба тут є замок?

— Звичайно, є, — спроквола мовив юнак, а дехто з селян поглянув на К. й кивнув головою. — Замок графа Вествеста.

— То треба брати дозвіл, щоб тут переночувати? — перепитав K., наче хотів переконатися, що йому ці слова не приснилися.

— Треба, — відповів юнак і, розвівши руки, вочевидь глузуючи з K., спитав господаря й селян: — Чи, може, не треба дозволу?

— Ну, то доведеться мені взяти його, — сказав, позіхаючи, К. і скинув із себе ковдру, наче хотів устати.

— І в кого ж ви його візьмете? — спитав юнак.

— У пана графа, — відповів K., — що ж я ще можу вдіяти?

— Тепер, опівночі, брати дозвіл у пана графа? — вигукнув юнак і аж відступив на крок від його постелі.

— А хіба не можна? — байдуже мовив К. — То навіщо ж ви мене збудили?

Ці слова розлютили юнака.