Розділ «Роман та уривки з романів»

Біля вікна, спиною до дверей, сидів за письмовим столом низенький чоловік і порпався в товстеленних фоліантах, що стояли рядком урівні з його головою на дебелій книжковій полиці. Біля нього містилась відчинена, порожня, принаймні на перший погляд, каса.

Друге вікно ніхто не заступав, і з нього відкривався найкращий краєвид. Біля третього стояли два чоловіки й тихо розмовляли. Один, теж у формі морського офіцера, сперся на підвіконня й грався колодочкою кортика. Той, із ким він розмовляв, був обернений до вікна і, часом відхиляючись, відслоняв частину орденів на грудях в офіцера. Він не був військовий і мав при собі бамбукову паличку, яка через те, що він заклав руки назад, теж стриміла, як кортик.

Карл не мав коли до всього приглядатися, бо до них відразу підійшов служник і з таким виглядом, ніби хотів показати, що тут кочегарові не місце, спитав, чого той хоче. Кочегар відповів так само тихо, що хоче поговорити з паном старшим касиром. Служник помахом руки відхилив це прохання, однак, далеко обійшовши круглий стіл, все-таки навшпиньки наблизився до чоловіка з фоліантами. Чоловік — це було добре видно — просто занімів, почувши, що сказав служник, але нарешті все ж повернувся до кочегара, гнівно замахав на нього руками і, задля певності, на служника теж. Тоді служник знову підійшов до кочегара і таким тоном, ніби довіряв йому якусь таємницю, мовив:

— Зараз же геть звідси!

На ці слова кочегар обернувся до Карла, наче хотів йому мовчки вилити свій біль. Карл, не роздумуючи більше, метнувся вперед і перебіг кімнату, трохи навіть зачепивши офіцера, що сидів у кріслі; служник, зігнувшись і наставивши руки, кинувся за ним, ніби за якоюсь шкідливою комахою, але Карл перший досяг стола старшого касира і вчепився за нього на випадок, коли служник спробував би відтягти його.

Звичайно, в кімнаті відразу всі пожвавішали. Офіцер біля столу схопився з крісла, чиновники з порту спокійно, але пильно стежили за всім, що відбувалося, співбесідники біля вікна стали так, щоб видно було кімнату, служник, який вважав, що йому не місце там, де виявляє зацікавлення вище панство, відступив назад. Кочегар біля дверей напружено очікував тієї миті, коли знадобиться його допомога. Нарешті й старший касир обернувся в кріслі круто праворуч.

Карл видобув з потайної кишені, яку він не боявся показувати цим людям, свій закордонний паспорт і замість відрекомендуватись, розгорнув його й поклав на стіл. Старший касир, очевидно, не надав великої ваги паспортові, бо двома пальцями одсунув його від себе, і тоді Карл сховав його назад до кишені, нібито з формальностями, на щастя, було покінчено.

— Я дозволю собі сказати, — почав потім він, — що, на мою думку, з паном кочегаром вчинено несправедливо. Тут є якийсь Шубаль, що збиткується з нього. А тим часом пан кочегар служив на багатьох кораблях, які він може вам перерахувати, і всюди ним були задоволені; він старанний, пильнує своєї роботи, і справді не зрозуміло, чому саме на цьому судні, де служба не така страшенно важка, як наприклад на вітрильному, він мав би бути не на місці. Отже, наклеп, тільки наклеп перешкоджає його успіхові й не дає здобути визнання, інакше він обов’язково здобув би його. Я розповів про це лиш у загальному, а всі свої конкретні скарги він вам скаже сам.

Карл звертався до всіх присутніх, бо й справді його слухали всі, і було набагато вірогідніше, що швидше серед усіх разом знайдеться справедлива людина, ніж що нею буде саме старший касир. Крім того, Карл хитро змовчав, що зовсім недавно познайомився з кочегаром. Взагалі ж Карл говорив би ще краще, якби його не збентежило червоне обличчя чоловіка, що тримав бамбукову паличку. Він його вперше побачив з свого теперішнього місця.

— Це все слово в слово правда, — сказав кочегар, перше ніж його встигли спитати про щось, навіть взагалі перше ніж хто-небудь глянув на нього. Ця необачність кочегара стала б великою помилкою, коли б чоловік з орденами, що був не інакше як капітан — Карл тепер збагнув це, — не вирішив, очевидно, вислухати його. Він простягнув руку і голосом твердим, як криця, покликав кочегара:

— Підійдіть сюди!

Тепер усе залежало від кочегарової поведінки, а що справедливість була на його боці, Карл не мав сумніву.

На щастя, усе свідчило, що кочегар людина бувала. Він напрочуд спокійно вийняв одним рухом із своєї валізки пачку паперів, а також записну книжечку, підійшов, ніби це була звичайна річ, до капітана, анітрохи не звертаючи уваги на старшого касира, і розіклав на підвіконні свої докази. Старшому касирові не залишалося нічого, як втрутитись.

— Цей чоловік відомий кляузник і більше сидить у касі, аніж у машинному відділі, — заходився пояснювати він. — А Шубаля, цього спокійного чолов’ягу, довів уже зовсім до відчаю. Послухайте! — звернувся він до кочегара. — Ви стали надміру настирливий. Скільки разів вас уже витурювали з каси під час виплати — і ви заслуговуєте на це своїми цілком і повністю безпідставними вимогами. А скільки разів ви бігали звідти до головної каси! Скільки разів вам по-доброму казали, що Шубаль ваш безпосередній начальник і вам, як підлеглому, треба пристосовуватись до нього. А тепер ви приходите ще й сюди, застаєте тут пана капітана й не соромитесь надокучати навіть йому, як не посоромились привести цього хлопчиська, якого я взагалі вперше бачу на судні, навчивши його виголошувати ваші заяложені звинувачення.

Карл насилу стримався, щоб не втрутитись. Але це й так зробив уже капітан. Він сказав:

— І все-таки давайте вислухаймо цього чоловіка. Бо Шубаль мені вже й так з якогось часу здається надто незалежним. Це я говорю не для того, щоб боронити вас.

Останні слова стосувались кочегара, та було й зрозуміло, що капітан не міг відразу заступитися за нього, проте все, здавалось, ішло як слід. Кочегар почав свої пояснення і з самого початку опанував себе, величаючи Шубаля «паном». Як тішився Карл біля покинутого касиром столу, де він з великих радощів раз по раз надавлював на терези, що ними важили листи. Пан Шубаль несправедливий! Пан Шубаль надає перевагу чужинцям! Пан Шубаль вигнав кочегара з машинного відділу і звелів йому чистити вбиральні, що аж ніяк не входить в обов’язки кочегара! Навіть ділові якості пана Шубаля було взято під сумнів, вони начебто більше показні, аніж справжні. Слухаючи ці слова, Карл пильно, всю силу вкладаючи в свій погляд, дивився на капітана, лагідно, ніби той був його колегою, аби тільки трохи невдалі вислови кочегара не спричинилися до його неласки. Все ж таки з довгого казання нічого не можна було до пуття зрозуміти, і коли капітан дивився й досі поперед себе і в очах його світився намір дослухати цього разу кочегара до кінця, то іншим панам терпець увірвався і скоро голос кочегара перестав неподільно володіти всією кімнатою, а це вже було небезпечно. Перший почав гратися своєю паличкою чоловік у цивільному, стукаючи нею, правда, тихенько, об паркет. Інші, звичайно, почали оглядатися на нього. Чиновники з порту взялися за документи й заходилися, хоч ще й трохи неуважно, їх перегортати, корабельний офіцер знову присунувся ближче до столу, а старший касир, гадаючи, що перемога схиляється на його бік, іронічно зітхнув. Серед цієї загальної неуваги тільки служник, який трохи співчував горю бідного чоловіка, що опинився перед панами, здавалось, ще слухав його і поважно кивав головою Карлові, ніби хотів цим щось сказати.

Тим часом гавань за вікнами жила своїм життям: пласка баржа з цілою горою бочок — їх мали добре укласти, щоб вони не розкочувалися, — пропливла повз корабель, і в каюті стало майже темно: невеличкі моторні човни, що їх Карл тепер, якби мав час, міг би як слід роздивитися, стрілою мчали вдалину, скоряючись порухові рук людини, що стояла за стерном. З шумовиння подекуди виринали химерні буйки і відразу ж під здивованим поглядом Карла тонули знову, залляті хвилею; човни з океанських кораблів, що їх матроси, завзято веслуючи, вели до берега, були повні пасажирів; вони, як і належало, сиділи спокійно й очікувально, хоч багато хто з них не міг утриматися, щоб не обернутися й не окинути оком картину, яка весь час змінювалася. Рух без кінця, неспокій, перенесений з неспокійної стихії на безпомічних людей та на витвори їхніх рук.

Однак усе кликало до поспіху, до чіткості, до точного викладу: а що ж робив кочегар? Він упрів від говоріння, тремтячі руки його давно вже не могли втримати паперів на підвіконні; він виливав цілі потоки скарг на Шубаля, з яких, на його думку, одної вистачило б, аби остаточно покінчити з Шубалем, але з того, що він казав, капітанові годі було що-небудь зрозуміти. Пан з бамбуковою паличкою давно вже стиха насвистував, дивлячись у стелю, портові чиновники тримали офіцера біля столу і більше й не думали відпускати, старший касир, певно, тільки подивляючись на спокій капітана, стримувався, щоб не втрутитись, служник був готовий, аби лиш капітан наказав, вигнати кочегара.

За таких обставин Карл не міг більше стояти, склавши руки. Він повільно рушив до кочегара й капітана, гарячково міркуючи, як би краще зарадити справі. І дійсно була вже пора, бо ще якась мить, і вони могли б обидва вилетіти з канцелярії. Капітан, може, був і доброї вдачі і, крім того, зараз, як здавалось Карлові, мав якусь особливу причину показати себе справедливим начальником, але ж, врешті, людина — не інструмент, щоб на ній грати, як тобі заманеться, а саме так і робив кочегар, правда, через те, що в нього дуже накипіло на душі.