Розділ «Оповідання»

— Вам пояснити? — спитав мандрівник.

Офіцер мовчки кивнув головою.

— Я проти такого судочинства, — сказав мандрівник. — Ще доти, як ви виявили мені таку довіру — а нею я, певна річ, за жодних обставин не зловживатиму, — я вже розмірковував про те, чи маю я право виступити проти цього судочинства й чи мало б моє втручання бодай якісь шанси на успіх. Мені було очевидно, до кого я мав би звернутися насамперед: до коменданта, звичайно. Завдяки вам це стало ще очевидніше, однак зміцнили мене в моєму рішенні зовсім не ви, навпаки, ваша чесна переконаність діймає мене до серця, хоч і не може збити з пуття.

Офіцер мовчав; обернувшись до машини, він поторсав одну з латунних штанг, а тоді, відхилившись трохи назад, задивився на кресляра, так ніби хотів переконатися, чи там усе гаразд. Солдат із засудженим, схоже, тим часом потоваришували; засуджений робив солдатові якісь знаки, хоч йому, міцно прив’язаному пасками, давалося це й нелегко; солдат нахилився до нього; засуджений щось прошепотів йому, й солдат кивнув головою.

Мандрівник ступив до офіцера й промовив:

— Ви ще не знаєте, що я хочу зробити. Свою думку про це судочинство я комендантові таки висловлю, але не на засіданні, а сам на сам. Та я й не маю наміру лишатися тут так довго, щоб брати участь у якомусь засіданні; завтра вранці я вже поїду чи принаймні сяду на корабель.

Офіцер, здавалося, нічого цього не чув.

— Виходить, наше судочинство вас не переконало, — промовив він радше сам до себе й усміхнувсь, як усміхається старий чоловік з дитячої примхи, ховаючи за усмішкою те, що думає насправді. — У такому разі, отже, пора, — сказав він нарешті й раптом звів на мандрівника ясні очі: в них застигла якась вимога, якийсь заклик до спільних дій.

— Пора — що? — стривожено спитав мандрівник, але відповіді не дістав.

— Ти вільний, — кинув офіцер до засудженого його рідною Мовою.

Той спершу не повірив.

— Сказав же, ти вільний, — знову промовив офіцер.

На обличчі в засудженого вперше промайнули виразні ознаки життя. Невже це правда? Чи просто скороминуща офіцерова примха? А може, це чужоземець домігся для нього помилування? Що діється? Такі запитання, здавалося, стояли в очах засудженого. Але не довго. Хай там що мав на увазі офіцер, а чоловікові хотілося, коли вже так вийшло, і справді звільнитись, і він, наскільки давала змогу борона, засмикався на ложі.

— Порвеш мені паски! — гаркнув офіцер. — Угамуйся! Зараз ми тебе відв’яжемо.

Він подав солдатові знак і разом з ним узявся до роботи. Засуджений, нічого не кажучи, тихенько посміювався й повертав обличчя то ліворуч — до офіцера, то праворуч — до солдата, хоч не забував і про мандрівника.

— Витягни його! — наказав офіцер солдатові.

Робити це довелося досить обережно — борона була над самим засудженим. Через свою нетерплячку той уже дістав кілька невеликих рваних ран на спині.

Але офіцера тепер він, по суті, не цікавив. Той підійшов до мандрівника, знову видобув свого шкіряного гаманця, пошпортався в ньому і, знайшовши нарешті потрібного аркушика, показав його мандрівникові.

— Читайте, — кинув офіцер.

— Не можу, — відповів мандрівник, — я ж бо сказав, що прочитати цього не можу.