Розділ «Оповідання»

— Ні, — ще раз підтвердив офіцер, потім на мить затнувся, ніби очікуючи від мандрівника докладнішого обґрунтування його запитання, й нарешті промовив: — Оголошувати йому вирок не мало б ніякого сенсу. Він-бо відчує його на власному тілі.

Мандрівник уже хотів був змовкнути, та раптом завважив, що засуджений звів очі на нього; здавалося, чоловік запитував, чи схвалює гість описану процедуру. Тож мандрівник, який уже відкинувся був у кріслі, знов нахилився вперед і спитав іще:

— Але що його взагалі засуджено, бодай про це він знає?

— Ні, він і про це не знає, — відповів офіцер і всміхнувся до мандрівника, ніби сподіваючись від того ще яких-небудь дивних відкриттів.

— Не знає… — проказав мандрівник і провів рукою по чолу. — Виходить, йому й досі невтямки, чим скінчилася його спроба захиститись?

— Можливості захищатися він не мав, — сказав офіцер і відвів погляд, так наче розмовляв сам із собою й не хотів присоромити мандрівника поясненням таких звичайних речей.

— Але ж він мав дістати можливість захищатися, — промовив мандрівник і підвівся з крісла.

Офіцер зміркував, що йому, чого доброго, ще доведеться надовго перервати свої пояснення апарата; тож він ступив до мандрівника, взяв його під руку й, показавши другою рукою на засудженого (тим часом цей виструнчився — адже на нього так вочевидь звернули увагу, до того ж і солдат натяг ланцюга), промовив:

— Річ, знаєте, ось у чому. Тут, у виправній колонії, мене призначено суддею. Незважаючи на мою молодість. Я ж бо й колишньому комендантові допомагав у всіх карних справах і знаю цей апарат краще, ніж будь-хто. Вироки я ухвалюю за принципом: «Провина ніколи не викликає сумніву». Решта судів не мають змоги дотримуватися цього принципу, тому що вони колегіальні й над ними стоять вищі судові інстанції. Тут усе інакше, принаймні було інакше при колишньому комендантові. Новий, щоправда, вже виявляв бажання втручатися в мої судові справи, але досі мені щастило його від них усувати і, гадаю, щаститиме й далі… Ви хотіли, щоб я пояснив вам цей випадок. Він такий самий простий, як і решта. Сьогодні вранці один капітан доповів, що цей чоловік, призначений йому денщиком і зобов’язаний ночувати в нього під дверима, проспав службу. Річ у тім, що він повинен щоразу, коли годинник пробиває цілу годину, вставати й віддавати честь перед капітановими дверима. Обов’язок, звичайно, не важкий, але потрібний, тому що такий денщик завжди має бути свіжий і готовий охороняти й обслуговувати офіцера. А вчора вночі капітан вирішив перевірити, чи справно цей денщик виконує свій обов’язок. Відчиняє він рівно о другій годині двері й бачить, що денщик, згорнувшись калачиком, спить. Тоді капітан бере нагайку — та йому по пиці. А денщик, замість підхопитись і благати прощення, хапає свого господаря за ноги, трясе й кричить: «Покинь нагайку, а то горло перегризу!..» Отака суть справи. Годину тому капітан прийшов до мене, я записав його свідчення й відразу ухвалив вирок. А тоді наказав закувати цього чоловіка в ланцюги. Все дуже просто. А якби я спершу викликав денщика до себе й заходився його допитувати, то вийшла б лише плутанина. Він щось збрехав би, а якби мені пощастило вивести його на чисту воду, він придумав би натомість нову брехню, і так без кінця-краю. Але тепер він у мене в руках, і я його вже не випущу… То ви все зрозуміли? Однак час не жде, вже пора приступати до виконання судового рішення, а я ще не завершив пояснювати вам будову цього апарата.

Він змусив мандрівника знов сісти у крісло, підійшов до апарата й почав:

— Як бачите, борона відповідає формі людського тіла; оце ось — борона для самого тулуба, а ото — борони для ніг. Для голови призначено лиш оцей невеличкий різець. Зрозуміло? — Він привітно нахилився до мандрівника, ладний давати щонайдокладніші пояснення.

Мандрівник, наморщивши лоба, дивився на борону. Розповідь про судочинство в колонії його не вдовольнила. Щоправда, він мусив визнати, що йдеться про колонію все ж таки виправну, що заходи тут потрібні особливі й що доводиться дотримуватись щонайсуворішої військової дисципліни. Крім того, певні надії він покладав на нового коменданта, який вочевидь мав намір запроваджувати, хоч і досить поволі, нове судочинство, яке цьому офіцерові просто не вкладається в його вузьколобій голові. Розмірковуючи так, мандрівник поцікавився:

— Чи буде присутній при виконанні вироку комендант?

— Напевно не відомо, — відповів офіцер, прикро вражений цим несподіваним запитанням, і його досі привітне обличчя скривилося. — Саме через те ми й маємо поквапитись. Я навіть змушений буду, хоч мені й дуже шкода, скоротити свої пояснення. Але завтра, коли апарат очистять — адже він дуже забруднюється, і це єдина його вада, — я зміг би дати докладніші пояснення. А поки що, отже, — найнеобхідніше… Коли чоловік уже лежить на ложі й воно починає вібрувати, на тіло помалу опускається борона. Вона сама спиняється так, що її зубці ледь торкаються тіла; як тільки цей підготовчий процес завершується, сталева линва одразу натягується й стає цупкою, як штанга. Ось тоді все й починається. Людина невтаємничена жодної різниці в тому, як відбуваються виконання вироків, збоку не помічає. Таке враження, начебто борона працює щоразу однаково. Вібруючи, вона проколює зубцями тіло, яке, крім того, вібрує завдяки ложу. У тому, що вирок виконується, може переконатись будь-хто, адже борону зроблено зі скла. Щоб закріпити в ній зубці, довелося подолати певні технічні труднощі, але після численних спроб проблему пощастило вирішити. Бо зусиль ми не шкодували. І тепер крізь скло будь-хто може побачити, як напис наноситься на тіло. Чи не хочете підійти ближче й оглянути зубці?

Мандрівник неквапно підвівся, ступив до пристрою й нахилився над бороною.

— Перед вами, — сказав офіцер, — два види по-різному розташованих зубців. Біля кожного довгого — по одному короткому. Довгий пише, а з короткого бризкає вода, щоб змити кров і можна було коли завгодно прочитати напис. Змішана з кров’ю вода стікає в ринвочки, далі ними — в головну ринву й нарешті зливною трубою — в яму.

Офіцер пальцем ретельно показував шлях, яким має текти змішана з кров’ю вода. Коли він, щоб продемонструвати це якомога наочніше, підставив обидві пригорщі під уявний струмінь зі зливної труби, мандрівник підвів голову й, мацаючи рукою в себе за спиною, поточився назад до крісла. Цієї миті він, на свій жах, завважив, що й засуджений услід за ним пристав на офіцерове запрошення оглянути борону зблизька. Чоловік трохи потяг за ланцюг заспаного солдата й також схилився над склом. Видно було, що й він, засуджений, непевним поглядом шукав те, що саме розглядали офіцер із мандрівником і що без додаткових пояснень знайти не міг. Він нахилявся то в один бік, то в інший, знов і знов обмацував поглядом скло. Мандрівник хотів був прогнати його, адже за те, що чоловік оце робив, його могли, мабуть, покарати. Але офіцер однією рукою притримав мандрівника, а другою взяв із валка грудку землі й пожбурив нею в солдата. Той, стрепенувшись, підвів очі, побачив, що посмів учинити засуджений, кинув гвинтівку й, упершись підборами в землю, так смиконув бідолаху назад, що той відразу впав. Солдат стояв і мовчки дивився згори вниз, як засуджений, брязкаючи ланцюгами, вовтузиться на землі.

— Постав його на ноги! — гримнув офіцер, завваживши, що засуджений надто вже відвертає увагу мандрівника.

Цей, схилившись над бороною, на неї вже навіть не дивився, а лише чекав, що буде з засудженим.

— Ти з ним обережніше! — знов гримнув офіцер. Він оббіг апарат, сам підхопив засудженого під пахви й, хоч у того раз у раз підтиналися ноги, з допомогою солдата поставив його рівно.