Розділ «Оповідання»

— Ну, тепер я знаю вже все, — промовив мандрівник, коли офіцер повернувся до нього.

— Крім найголовнішого, — відказав офіцер і, взявши співрозмовника за лікоть, показав угору. — Там, у креслярі, вмонтовано трибковий механізм, який керує роботою борони, і налаштовують цей механізм відповідно до креслень, визначених судовим вироком. Я користуюся ще кресленнями попереднього коменданта. Ось вони. — Він видобув з гаманця кілька аркушиків. — Але дати їх вам у руки я, на жаль, не можу, це — найдорожче, що я маю. Сідайте, я їх покажу вам звідси, вам буде все добре видно.

Він показав перший аркушик. Мандрівник залюбки сказав би кілька похвальних слів, але бачив перед собою лише численні, схожі на лабіринт лінії, які у багатьох місцях перетиналися так густо, що білі прогалини між ними ледве-ледве проглядали.

— Читайте, — мовив офіцер.

— Не можу, — відповів мандрівник.

— Але ж написано досить чітко, — сказав офіцер.

— Навіть філігранно, — ухильно відповів мандрівник, — але розібрати я нічого не можу.

— Та вже ж, — мовив, засміявшись, офіцер і сховав гаманця. — Це — не шкільний зошит із краснопису. Вчитуватися треба довго. Та зрештою розібралися б, звичайно, й ви. Цей напис, певна річ, і не може бути простим; він-бо має вбивати не відразу, а в середньому аж через дванадцять годин; за розрахунками переломна година — шоста. Тому сам напис має бути дуже рясно оздоблений візерунками; власне, напис оперізує тіло лише вузенькою смужкою; решту місця на тілі призначено для візерунків. Тепер ви зможете гідно оцінити роботу борони й усього апарата?.. Ось погляньте!

Він скочив на драбину, крутнув якесь колесо, гукнув униз: «Обережно там, відійдіть убік!» — і все запрацювало. Якби одне з коліс не вищало, все було б просто чудово. Офіцер, немовби спантеличений тим клятим колесом, насварився на нього кулаком, потому, ніби вибачаючись перед мандрівником, розвів руками й поквапно зліз із драбини, щоб постежити за роботою апарата знизу. Було в ній негаразд іще щось таке, що помічав лише він; тоді офіцер знов піднявся на драбину, сягнув обома руками в нутро кресляра, а тоді, щоб швидше опинитись на землі, скористався не драбиною, а з’їхав униз однією зі штанґ; намагаючись перекрити цей гуркіт, він на все горло закричав у вухо мандрівникові:

— То ви зрозуміли, як усе це працює? Борона починає писати; коли вона завершує перше нанесення напису на спині в засудженого, ватний шар, обертаючись, повільно перекидає тіло на другий бік, щоб дати бороні нове поле для роботи. Тим часом поколені до крові місця лягають на вату, й вона, оброблена в особливий спосіб, відразу спиняє кров і готує шкіру до нового, поглибленого нанесення напису. Коли тіло перекочується знов, оці крайні зубці на бороні зривають із ран прилиплу вату й викидають її до ями, а борона знову приступає до роботи. Так усі дванадцять годин вона пише чимраз глибше й глибше. Перші шість годин засуджений живе майже так само, як доти, тільки страждає від болю. Через дві години повсть із рота виймають, адже кричати чоловікові однаково вже не сила. Осюди, до цієї миски в головах, яку підігріває електрика, насипають теплої рисової каші, і засуджений, якщо має бажання, може злизувати її язиком. Зазвичай ніхто цією нагодою не гребує. Нічого такого я не пригадую, а досвід у мене великий. Апетит пропадає десь аж на шостій годині. Тоді я звичайно стаю отут навколішки й спостерігаю, що буде далі. Чоловік рідко ковтає останню грудочку каші, він лише трохи покрутить її в роті, а тоді виплюне в яму. У такому разі я мушу відхилятись, а то каша поцілить мені межи очі. Але як же стихає він на шостій годині! Думки світлішають навіть у найтупішого. І починається це навколо очей. А звідси вже розходиться далі. Таке видовище хоч кого може спокусити лягти поруч під борону. Загалом нічого нового вже не відбувається, просто чоловік починає розбирати напис, згортає в трубочку губи, немовби до чогось прислухаючись. Ви самі бачили, прочитати такий напис нелегко навіть очима, а наш засуджений намагається прочитати його своїми ранами. Робота, звісно, велика, і йому, щоб скінчити її, потрібно шість годин. Але потім борона прохромлює його наскрізь і викидає до ями, де він шубовстає у воду, змішану з кров’ю і ватою. На цьому суд завершується, і ми, я і солдат, закопуємо тіло.

Мандрівник, наставивши вухо до офіцера й сховавши руки в кишені піджака, спостерігав за роботою машини. Засуджений також стежив за нею, хоч нічого й не розумів. Він стояв, трохи нахилившись уперед, і дивився, як похитуються туди-сюди зубці; тим часом офіцер подав знак солдатові, той розітнув засудженому ззаду ножем сорочку й штани, і вони впали на землю; чоловік ще спробував був підхопити їх, щоб прикрити свою голизну, але солдат просто підняв його і струснув з нього останнє лахміття. Офіцер наладнав машину, запала тиша, і в ній засудженого поклали під борону. Ланцюги з нього поскидали, замість них поприв’язували паски; першої хвилини засудженому це видалося мало не полегкістю. Та ось борона опустилася ще трохи нижче, позаяк чоловік був дуже худий. Коли зубці торкнулися засудженого, на шкірі в того повиступали сироти; поки солдат клопотався його правою рукою, чоловік випростав ліву, не дивлячись куди; але це був саме той бік, де стояв мандрівник. Офіцер весь час позирав скоса на його обличчя, так ніби хотів угадати, яке враження справляє на цього чужоземця екзекуція, про яку він розповів йому бодай у загальних рисах.

Один пасок, призначений для руки, порвався — мабуть, солдат затяг його надто туго. Він показав офіцерові відірваний шматок і попросив допомогти. Офіцер таки підійшов до нього; повернувши голову в бік мандрівника, він сказав:

— Машина дуже складна, часом то те, то те рветься або ламається; але це не має збивати з пуття, коли давати їй загальну оцінку. До речі, паску можна знайти заміну відразу; зараз я скористаюся ланцюгом; щоправда, права рука вібруватиме вже не так м'яко. — І, закріплюючи ланцюга, додав: — Тепер нам кошти на утримання машини виділяють дуже обмежені. При колишньому коменданті я міг вільно розпоряджатися готівкою, призначеною лише на такі витрати. Тут був склад, де зберігалися найрізноманітніші запасні частини. Сказати правду, я гроші просто-таки тринькав — тобто тринькав колись, не тепер, як це стверджує новий комендант; він тільки й шукає приводу, щоб скасувати колишні порядки. Тепер кошти на утримання машини в його руках, і коли я посилаю кого-небудь по новий пасок, то від мене як доказ вимагають порваного, і надійде новий аж за десять днів, та ще й гіршої якості, ні на що не придатний. А як я доти працюватиму на машині без паска — те нікого не цікавить.

Мандрівник міркував: «Рішуче втручатися в чужі справи — це завжди ризик». Він не мешкав ані в цій виправній колонії, ані в країні, якій колонія належала. Щойно він спробує засудити таку страту чи, тим більше, стати їй на заваді, як йому скажуть: «Ти тут — чужоземець, отож помовч». На це він не матиме нічого заперечити, а лише зможе додати, що в цьому випадку не розуміє навіть сам себе, адже подорожувати він пустився тільки задля того, щоб побачити світу, але в жодному разі не задля того, щоб змінювати правосуддя в чужих країнах. Щоправда, обставини тут складалися надто вже спокусливі. Несправедливість судочинства й жорстокість страти не викликали сумніву. Ніхто не міг звинуватити мандрівника в корисливості, адже засуджений не був йому ані знайомий, ані земляк, та й узагалі не викликав жодного співчуття. Зате мандрівник мав рекомендації високих установ, приймали його тут з великою шанобою, навіть запросили на цю страту, і це свідчило, мабуть, про те, що від нього очікують відгуку про місцеве судочинство. Це скидалося на правду, тим більше, що новий комендант — у чому він, мандрівник, переконався аж надто добре — прихильником такого судочинства не був і до офіцера ставився майже вороже.

Зненацька мандрівник почув крик розлюченого офіцера. Той саме запхав — не без зусиль — до рота засудженому повстяного шпеника, аж раптом засуджений, не годен стримати нудоту, заплющив очі й почав блювати. Офіцер притьма смикнув його зі шпеника вгору, щоб повернути обличчям до ями, та було пізно: блювотина вже потекла на машину.

— Це комендант у всьому винен! — кричав офіцер, нестямно торгаючи латунні штанги. — Машину мені загиджують, як свинарник! — Тремтячими руками він показував мандрівникові на те, що сталося. — Хіба я годинами не втовкмачував комендантові, що за день до виконання вироку годувати засудженого треба припинити?! Але ж прибічники нового, м’якого курсу думають інакше. Перед тим, як засудженого вести сюди, комендантові панії напихають його солодощами. Усе життя чоловік харчувався смердючою рибою, а тепер мусить їсти солодощі! Та це ще півбіди, щодо цього я не мав би нічого проти, але чому ніяк не придбають нову повсть? Я ж бо прошу його про це вже цілих три місяці! Хіба можна без огиди взяти до рота оцей кляп, обсмоктаний і покусаний перед смертю доброю сотнею людей?!

Засуджений поклав голову на ложе, і вигляд він мав сумирний; солдат уже заходився обтирати машину сорочкою засудженого. Офіцер підійшов до мандрівника, який, ніби щось запідозривши, ступив крок назад; але офіцер узяв його за руку й потяг убік.

— Хочу сказати вам кілька слів конфіденційно, — промовив він. — Ви ж бо дозволите?

— Звичайно, — відповів мандрівник, слухаючи з опущеними очима.

— Це судочинство й така страта, бути свідком якої вам випала щаслива нагода, тепер у нашій колонії не має жодного відвертого прихильника. Лише я виступаю на їхній захист і водночас на захист спадщини колишнього коменданта. Про подальше вдосконалення цього судочинства мені тепер і думати зась, усі свої сили я кладу на збереження того, що є. Поки жив попередній комендант, у колонії було повно його прихильників; сила переконання, яку він мав, почасти властива й мені, одначе влади його я не маю, анітрохи; тому його прихильники зачаїлися, їх ще багато, але ніхто з них у цьому не зізнається. Якщо ви сьогодні, тобто в день страти, зайдете до чайної і прислухаєтесь до розмов, то почуєте, либонь, тільки двозначні натяки. То все — прихильники коменданта колишнього, але при нинішньому з його нинішніми поглядами мені з тих прихильників пуття ніякого. Тож я питаю вас: невже через отакого коменданта з його жіноцтвом, під п’ятою якого він ходить, оця справа всього життя, — він показав на машину, — має пропасти? Хіба можна таке допустити? Навіть коли ви — чужоземець і приїхали на наш острів усього-на-всього на кілька днів! А гаяти часу не можна, проти мого правосуддя тут щось замишляють; у комендатурі вже збирають якісь наради, й мене на них не запрошують; навіть цей ваш візит, як на загальну ситуацію, мені видається досить показовим; самі бояться й посилають спершу вас, чужоземця… А як зовсім по-іншому відбувалася страта в минулі часи! Уже за день до виконання вироку всю долину заповнювали люди; всі сходилися лише задля такого видовища; рано-вранці з’являвся комендант зі своїми паніями; весь табір будили фанфари; я доповідав про цілковиту готовність; усе товариство — не прийти не мав права жоден високий чиновник — розташовувалося навколо машини; оця купка плетених крісел — жалюгідні рештки тих часів. Свіжоначищена машина виблискувала, перед виконанням вироку я майже щоразу брав нові запасні частини. На очах у сотень людей — глядачі стояли навшпиньках аж до отих он пагорбів — комендант власноруч укладав засудженого під борону. Те, що тепер доручають робити простому солдатові, належало до почесних обов’язків голови суду, тобто мене. І ось страта починалася! Жоден розлад не порушував роботи машини. Дехто на неї вже й зовсім не дивився, а лежав із заплющеними очима на піску; усі знали: нарешті настав момент справедливості. У тиші було чути лише стогін засудженого, притлумлений повстю. Нині машина вже не в змозі видавити із засудженого такий глибокий стогін, щоб його не заглушила повсть; а тоді із зубців-пер борони скрапувала їдка рідина, яку тепер застосовувати забороняють. І ось наставала година! Годі було задовольнити прохання всіх тих, хто хотів подивитися на дійство зблизька. Комендант розважливо давав вказівку пропускати наперед дітей; сам я, з огляду на мої обов’язки, завжди мав можливість лишатися поблизу машини; частенько я сидів он там навпочіпки й у кожній руці тримав по маленькій дитині. Ох, як же всі ми намагалися піймати на змученому виду момент просвітління, як підставляли свої обличчя сяєву тієї нарешті досягнутої й уже згасаючої справедливості! Ото були часи, друже мій!