Розділ «Оповідання»

— Хіба ви не чули, що вже проїхала пошта?

— Та ти що?! Невже проїхала?

— Ну, звісно! Проїхала, поки ти давав хропака!

— Я давав хропака? Що ти мелеш?!

— Мовчав би вже, по тобі ж видно.

— Та годі тобі!

— Ходімо!

Ми бігли табуном, декотрі з нас бралися за руки, голову доводилося тримати якомога вище, бо вулиця спускалася круто вниз. Хтось кидав бойовий індіанський клич, ноги самі пускалися в галоп, і з кожним стрибком нас немовби підхоплював вітер. Стримати нас уже не могло б ніщо, ми так навчилися бігати, що, навіть переганяючи один одного, могли згортати на грудях руки і спокійно озиратися назад.

Спинялися ми на місточку через бурхливий потік; ті, що забігли далі, верталися. Вода внизу вирувала, наскакуючи на корені та каміння, неначе був іще білий день, а не пізній вечір. Чом би не вибратися на поручні місточка? І дехто так і робив.

З-за чагарів удалині виїздив потяг, у всіх купе світилося, шибки у вікнах були, звісно ж, опущені. Хтось із нас заводив нашу вуличну пісеньку, й усі ми нетерпляче її підхоплювали. Співали ми куди швидше, ніж їхав потяг, але голосу нам було мало — на додачу ми ще й розмахували руками. Тягли ми хто в тин, хто у ворота, але всім це подобалось. Коли твій голос зливається з рештою голосів, то здається, немовби тебе зловили на гачок.

Так ми й співали — спиною до лісу, обличчям до пасажирів удалині. Дорослі в селі ще не спали, матері тільки стелилися на ніч.

Пора було розходитись. Я цілував першого-ліпшого, хто опинявся поруч, хутко потискав руки двом-трьом, котрі стояли ближче, мчав назад, і мене ніхто не гукав. Уже на першому перехресті, де хлопці мене вже не бачили, я звертав убік і пускався стежками знов до лісу. Мене тягло до міста на південь від нас — міста, про яке в нашому селі можна було почути таке:

— Ох і люди ж там! Уявляєте, ніколи не сплять!

— Чом же вони не сплять?

— Бо їх не бере втома!

— А чом же їх не бере втома?

— Бо вони дурні!

— А хіба дурних не бере втома?

— А чого б то вона їх брала?!

(Переклав Олекса Логвиненко)