Розділ «Семвел»

— Ми з ним разом це замислили. — Джон прочинив йому двері. — І не треба зайвих прощань. Що менше людей знатиме, то краще. За годину до світанку, коло цвинтаря.

Сем не пам’ятав, як вийшов зі зброярні. Наступне, що він усвідомив — як запинається на кожному кроці у грязюці та на латках старого снігу, намагаючись повернутися до покоїв маестра Аемона. «Я міг би сховатися, — сказав він собі. — Заховатися глибоко у книгозбірні серед книжок. Жив би там разом з мишею, а ночами прокрадався по харчі.» Та розумів, що його маячня така ж нездійсненна, як і відчайдушна. Звісно ж, саме до підвалів книгозбірні його насамперед і підуть шукати. От де б його напевне ніхто не шукав — то це за Стіною. Але ховатися там було ще гіршим божевіллям. «Дичаки мене одразу спіймають і приречуть на якусь повільну смерть. Може, спалять живцем — як ото червона жінка хоче спалити Манса Розбишаку.»

Коли Сем знайшов маестра Аемона у крукарні, то віддав йому Джонового листа і вилив усі свої страхи у одному бурхливому водоспаді слів.

— Він не розуміє! — Сема нудило, до горла підкочувало блювотиння. — Якщо я вдягну ланцюга, то панотець… вони, вони, вони тоді…

— Мій власний батько висував ті самі заперечення, коли я обрав для себе долю служіння, — відповів старий. — До Цитаделі мене вислав насправді його батько, мій дід. Король Даерон виродив на світ чотирьох синів, і дотоді троє з них уже мали власних. «Коли драконів забагато — це так само небезпечно, як і коли замало» — чув я слова його милості до мого батька-принца того дня, коли мене відсилали у дорогу.

Аемон підняв плямисту руку до ланцюга з багатьох металів, що вільно теліпався на його тонкій шиї.

— Ланцюг важкий, Семе, але мій ясновельможний дід мав рацію. Так само має рацію і твій воєвода Сніговій.

— Сніг-сніговій, — пробурмотів крук.

— Сніг-сніговій! — озвався інший.

А тоді підхопили усі разом.

— Сніг-сніговій! Сніг, сніг, сніг-сніговій!

Цих слів птахів навчив Сем. Нічого не поробиш — вирішив він. Маестер Аемон потрапив до пастки незгірше від нього. «Він помре у морі, — з відчаєм подумав Сем. — Він надто старий та кволий для такої подорожі. Йолин синочок теж може померти, бо не такий великий та міцний, як син Далли. Невже Джон бажає смерті нам усім?»

Наступного ранку Сем неохоче засідлав кобилу, якою приїхав на північ з Рогошпилю, і повів її до цвинтаря коло початку східного шляху. Сакви його були крутобокі від сиру, ковбас, круто зварених яєць та половини солоного окоста, якого подарував йому на іменини Трипалий Гоб.

— Ти, Смертяний, з тих хлопців, що поціновують добру страву, — сказав йому кухар Варти. — Нам треба більше таких.

Окіст, поза сумнівом, мав стати їм у пригоді. До Східної Варти вів неблизький шлях, а у тіні Стіни не стрічалося ані містечок, ані заїжджих дворів.

За годину до світанку навколо було тихо і темно. Замок Чорний здавався дивно принишклим. Коло кладовища стояло двійко двоколісних гарб, оточених Чорним Джаком Булвером та десятком гартованих розвідників — витриваліших, ніж їхні маленькі кошлаті коники. Кедж Білоокий гучно вилаявся, коли його єдине здорове око помітило Сема.

— Та не зважай, Смертяний, — мовив Чорний Джак. — То він заклад програв. Божився і гроші ставив, що тебе доведеться витягати з вереском з-під ліжка.

Маестер Аемон так заслаб, що верхи їхати не міг. Йому наготували візок, вистелили височезною купою хутра, нагору пристебнули шкіряний дашок від дощу та снігу. Йоля з дитиною теж мала їхати разом зі старим маестром. У другий віз поклали їхній одяг та інші речі — серед них скриню рідкісних старовинних книжок, яких, на думку Аемона, бракувало Цитаделі. Сем витратив половину ночі на їх пошуки, хоча знайшов хіба що одну з чотирьох загаданих. «То й на краще. Бо знадобився б іще один віз.»

Маестер з’явився загорнутим у ведмежу шкуру, втричі більшу за нього самого. Коли Клідас вів його до воза, дмухнув сильний вітер, і старий запнувся. Сем поспішив до маестра, охопив його рукою, підтримуючи. «Такий шалений вітер. Іще, диви, здмухне його аж через Стіну.»

— Тримайтеся за мою руку, маестре. Вже недалечко.