Розділ «Семвел»

— Чорний Сем ходи з Чжондо, — мовив велетень, потяг його чардаком і кинув до ніг Кодж’ї Мо.

Далеко на півночі, низько над обрієм, виднілася імла. Кодж’я вказала на неї рукою.

— Онде берег Дорну. Пісок, каміння та скорпіони. Кількасот верст нема де котву кинути. Хочеш — пливи туди, потім чвалай пішки до Старограду. Ще доведеться перетнути суху пустелю, перелізти через гори, перепливти Бистрицю. Або просто піти до Йолі.

— Ви не розумієте. Минулої ночі ми…

— …вшанували вашого померлого і богів, які вас обох створили. Чжондо робив те саме. Я порала дитину, інакше теж була б з ним. Ви, вестеросці, робите з кохання сором. Але в тому, щоб кохатися, немає ніякого сорому. Якщо ваші септони кажуть, що є, то ваші сім богів — напевне, жорстокі гемони. В нас на островах знають краще. Наші боги дали нам ноги, щоб бігати, носи, щоб нюхати, руки — щоб торкатися і мацати. Який божевільний бог дасть людині очі, а потім накаже навіки їх заплющити і ніколи не дивитися на красу світу? Лише чудовисько, а не бог, лише гемон з вічної пітьми. — Кодж’я поклала руку Семові між ніг. — Боги дали тобі й те, чим… яке ваше вестероське слово?

— Грати! — охоче допоміг Чжондо.

— Так, грати. Чудове слово. Розважати, дарувати насолоду й робити дітей. Тут немає сорому.

Сем боязко відсунувся від неї.

— Я склав обітниці. Не брати дружини, не ставати батьком дітям. Я проказав їх уголос.

— Та знає вона, що ти проказав! У дечому вона ще дитина, але ж не сліпа. Мала знає, що означає твій чорний одяг, навіщо ти їдеш до Старограду. Знає, що ти не можеш лишитися з нею. І хоче мати тебе… ну хоча б на якийсь час. Вона втратила свого батька і чоловіка, мати і сестер, домівку… весь її світ. Їй лишився ти і дитина. Тому ходи до неї або пливи водою.

Сем тоскно роздивився імлу, що позначала віддалений берег. Він знав, що так далеко не запливе. І пішов до Йолі.

— Те, що між нами було… якби я міг узяти дружину, то обрав би тебе поперед усіх принцес і вельможних панн. Але ж не можу. Я й досі гайворон. Я проказав обітниці, Йолю. Я ходив з Джоном до лісу і казав їх перед серце-деревом.

— Дерева стежать за нами, наглядають за нами, — прошепотіла Йоля, м’яко та лагідно витираючи сльози з його щік. — У лісі вони бачать усе… але тут немає дерев, Семе. Лише вода. Навколо нас — сама лише вода.