Розділ «Семвел»

— Кухуру Мо каже: сірі люди мати свої книжки однаково, — переклав Чжондо, — лише тепер купити у Кухуру Мо. Маестри дати добре срібло за книжки, які не мати, а коли червоне і жовте золото.

Капітан облизувався і на Аемонів ланцюг, але Сем не хотів чути. Він тричі пояснював Чжондо, що для маестра величезна ганьба — зняти свій ланцюг, доки Кухуру Мо нарешті не здався. Коли гендль скінчився і угоду було укладено, Семові лишилися чоботи, чорний стрій та спіднє, вдягнене на ньому… і ще хіба зламаний ріг, знайдений Джоном Сніговієм на Кулаку Першолюдей. «Я не мав вибору, — казав він собі. — Ми ж не могли лишитися у Браавосі. А якщо не красти і не жебрати, то як іще сплатити за перевіз?» Він би і втричі вищу ціну не завагався дати, аби мати певність, що маестер Аемон безпечно потрапить до Старограду.

На жаль, подорож на південь виявилася буремною; кожна хвиля, кожен порив вітру стягували тяжку данину з тілесних та душевних сил старого. У Пентосі він попрохав Сема вивести його на чардак і змалювати місто словами. Саме того разу Аемон востаннє залишав капітанове ліжко. Невдовзі його розум знову загуляв світами. Коли «Коричний вітер» ковзнув повз Скривавлену Башту в гавань Тирошу, Аемон вже покинув заклики знайти йому корабель на схід. Натомість розмови його звернули на Староград і архімаестрів Цитаделі.

— Ти мусиш розказати їм, Семе, — наполягав Аемон. — Архімаестрам. Примусь їх зрозуміти тебе. Ті, кого я знав у Цитаделі, вже півстоліття як мертві. А ці ніколи мене не бачили. Мої листи… у Старограді їх, напевне, вважали за скигління старого, що втратив рештки розуму. Ти мусиш переконати їх у тому, в чому не зміг я. Розкажи їм, Семе… розкажи, як воно на Стіні… про упирів та білоходів, про повзучий холод…

— Розкажу, — пообіцяв Сем. — Я додам свій голос до вашого. Ми розкажемо вдвох, разом, ви і я.

— Ні, — заперечив старий. — Ти. Це маєш бути саме ти. Розкажи їм. Пророцтво… сон мого брата… пані Мелісандра неправильно прочитала знаки. Станіс… так, Станіс має в собі трохи драконової крові. Як мали і його брати. Через Раель, Яйкову дівчинку, ось звідки… через мати їхнього батька… вона мене кликала «дядечко маестер», коли була ще маленькою. Я пам’ятаю… я дозволив собі сподіватися… а може, хотів сподіватися… ми всі дуримо себе, коли прагнемо надії. Гадаю, Мелісандра дурить себе гірше за всіх. Вона ж має знати, що меч хибний… світло без тепла… порожня мара… той меч — шахрайський, і його облудне світло тільки заведе нас, Семе, глибше у пітьму. Даянерис — ось хто наша надія. Розкажи їм у Цитаделі, примусь себе вислухати. Вони мають надіслати їй маестра. Даянерис слід давати поради, вчити, захищати… Стільки років я сидів і чекав, пильнував і спостерігав… а тепер, коли зайнявся світанок нового дня, я вже надто старий. Я помираю, Семе. — Сльози потекли зі сліпих білих очей. — Смерть не має вже лякати такого кволого старого, але чомусь лякає. Хіба не дурниці? Мене здавна огортає пітьма — з якого ж дива її боятися? І все ж думка мимоволі звертає на те, що буде, коли останнє тепло залишить моє тіло. Чи бенкетуватиму я вічно в золотих палатах Батька, як кажуть септони? Чи побалакаю з Яйком, чи знайду Даерона здоровим і щасливим, чи почую, як сестри співають своїм дітям? А що як коневладці мають рацію? Чи не пронесе мене в останню путь нічним небом огир, утворений з полум’я? А чи не доведеться ще й повернутися у цей паділ смутку? Хто насправді може знати? Хто побував за стіною смерті й бачив на власні очі? Лише упирі, живі мерці. А ми знаємо, чого вони варті. Кому знати, як не нам.

Сем зовсім не тямив, що йому відповідати. Але все ж спробував подарувати старому таку розраду, яку зумів. А потім прийшла Йоля і заспівала пісеньку — безглузду пісеньку, якої навчилася в інших Крастерових дружин. Слухаючи її, старий посміхнувся і заснув утішено.

То був один із останніх добрих днів маестра Аемона. Опісля старий майже не прокидався віді сну під купою хутра у капітановій бесіді. Час від часу він бурмотів щось крізь сон, а коли розплющував очі, то кликав Сема, наполягаючи, що має йому щось розказати — і часто-густо забував, що саме, доки Сем прибігав на заклик. А хоч би й не забував — однак розмова звертала на якісь нісенітниці. Аемон згадував про сни, та ніколи не казав, чиї вони: про скляні свічки та яйця, що не налупилися. Повторював, що сфінкс не загадує загадок, бо він сам — загадка, хай би що це означало. Прохав Сема почитати йому з книжки септона Барта, чиї писання спалили ще за царювання Баелора Блаженного. А ще якось прокинувся і заплакав гіркими слізьми.

— Дракон мусить мати три голови, — лементував Аемон, — але я надто старий і немічний, щоб стати однією з них. Я маю бути з нею, показувати їй шлях… але тіло зрадило мене.

Поки «Коричний вітер» долав шлях крізь Пороги, маестер Аемон коли-не-коли забував Семове ім’я, а іноді вважав його за одного зі своїх померлих братів.

— Він застарий для такої довгої тяжкої подорожі, — сказав Сем Йолі на носі корабля, ковтнувши ще оковитої. — Джон мав би знати. Аемонові було сто і два роки — куди йому в море? Якби лишився у замку Чорному, то прожив би ще років десять.

— Або ж його спалили б. Червона жінка. — Навіть тут, за тисячі верст від Стіни, Йоля стереглася називати ім’я пані Мелісандри вголос. — Вона ж хотіла королівської крові для своїх вогнів. Вала про це знала. І Сніг-воєвода знав. Саме тому зі мною відіслали Даллиного малого, а мого лишили замість нього. Тут маестер Аемон заснув і не прокинувся, а якби лишився там, то згорів би у вогні.

«Його однак доведеться спалити, — подумав Сем похнюплено, — але тепер це мій тягар.» Таргарієни віддавали своїх покійників вогню. Певно, Кухуру Мо не міг дозволити поховальне вогнище на своєму «Коричному вітрі» — тому тіло Аемона поклали до барила з міцною чорною оковитою, щоб зберегти до прибуття корабля до Старограду.

— У ніч перед смертю він попрохав потримати дитину, — казала далі Йоля. — Я вже злякалася, що він її впустить, але не впустив, а погойдав і замугикав пісеньку. А Даллин малий простяг руцю і помацав йому обличчя, ще й так за губу вхопив… я вже злякалася, чи старому не боляче. Але маестер лише засміявся.

Вона попестила Семові руку.

— Чи не назвати малого Маестром? Якщо хочеш. Лише згодом, не зараз. А тоді можна.

— Маестер — це не ім’я. Краще назви Аемоном.

Йоля трохи подумала.

— Далла народила його посеред битви, коли навколо співали мечі. Таке і має бути його ім’я. Аемон Битвородний. Аемон Сталева Пісня.

«Таке ім’я припало б до смаку навіть моєму батькові. Це ім’я для воїна.» Зрештою, хлопчик був сином Манса Розбишаки, молочним онуком Крастера. І не мав ані краплі боягузливої Семової крові.