Розділ «Хайме»

Вона простягла руки уперед і не лишила Хайме вибору, крім відповісти на обійми.

Замолоду Генна Ланістер була молодицею звабливих обрисів, яким так і кортіло вивалитися з сукні. Тепер усі обриси перетворилися на одну велику брилу. Тітчине обличчя було широке і гладке, шия скидалася на товстий рожевий стовбур, груди вражали уяву. Плоті на ній було стільки, що стало б зробити їй ще одного чоловіка. Хайме покірно обійняв старшу родичку і почекав, доки вона вщипне його за вухо — так тітка робила стільки років, скільки він її пам’ятав. Але цього разу пані Генна чомусь утрималася, зате поклала йому на обидві щоки два м’які та вологі поцілунки.

— Співчуваю твоїй втраті.

— Я маю нову правицю, зроблену з золота, — показав Хайме тітці.

— Гарненька. Золотого батька тобі теж зробили? — Голос пані Генни став різкіший і холодніший. — Я казала про Тайвина!

— Така людина, як Тайвин Ланістер, з’являється на світ раз на тисячу років! — оголосив тітчин чоловік.

Емон Фрей був дратівливий чоловічок з тремтливими руками. Важив він, напевне, пуди зо чотири… але хіба що в мокрій вовні та кольчузі. Статурою він нагадував остюк, підборіддя не мав зовсім, зате надолужував його сміховинно велетенським яблуком борлака на горлі. Половина волосся вилізла, коли йому ще й тридцяти не було. Зараз років Емонові було шістдесят, а з волосся на голові лишилося кілька рідесеньких пасем.

— Останнім часом нас обсідають моторошні чутки, — мовила пані Генна, коли Хайме відпустив Пію та зброєносців. — Не знаєш, у що бідній жінці й вірити. Невже правда, що Тиріон убив Тайвина? Чи це якийсь дурний наклеп, навіщось розповсюджений твоєю сестрою?

— Таки правда.

Вага золотої правиці почала йому набридати. Хайме поперебирав ремінці припони до зап’ястка.

— Синові підняти руку на батька! — проголосив пан Емон. — Жахливо і мерзенно! Темні дні настали на Вестеросі. Тепер, коли князя Тайвина нема, я боюся за нас усіх.

— Ти за нас усіх боявся, ще коли Тайвин був живий! — Генна умостила своє чимале підкрижжя на табірному ослоні, який загрозливо зарипів під її вагою. — Розкажи-но нам, небоже, про нашого сина Клеоса та його смерть.

Хайме відчепив останню застібку і відклав правицю вбік.

— На нас напосілися розбійники з лісу. Пан Клеос розігнав ту наволоч, але на жаль, за ціну власного життя.

Брехня далася йому легко; він бачив, як вона втішає Клеосових батьків.

— Малий мав мужність, я завжди казав. Це в нього у крові.

Коли пан Емон говорив, на вустах його пінилася рожева слина — дяка кислолистові, що він полюбляв жувати.

— Його кістки мають знайти спокій під Скелею, в Палаті Звитяжців! — оголосила пані Генна. — Де його поклали спочивати?

«Ніде. Кровоблазні роздягли його труп і покинули на учту гайворонню.»

— Коло струмка, — збрехав Хайме. — Коли війна скінчиться, я знайду те місце і перевезу його додому.