Розділ «Хайме»

— Вельможа, — мовив здоровань з зіркою на оці.

— Каліка, — додав малий з великою бородою.

— Крулеріз, — проказала жінка, — та ми не крулі, а прості Бідолахи, і ви не зайдете всередину без дозволу їхньої вельможності.

Вона зручніше перехопила шпичасту довбню, а малий здійняв сокиру.

І тут двері позаду них прочинилися.

— Хай мій родич заходить з миром, друзі, — тихо промовив Лансель. — Я на нього чекав.

Горобці розступилися, даючи дорогу.

Лансель виглядав ще змарнілішим, ніж у Король-Березі. Босий, вдягнений у просту, грубо зіткану сорочку нефарбованої вовни, він скидався радше на жебрака, ніж на можновладного господаря замку та земель. Маківку голови Лансель чисто виголив, зате борода на щоках дещо підросла — тепер порівняти її з пушком на бросквині означало б образу для бросквини. Дивним чином борода пасувала до збілілого волосся навколо вух.

— Братику, — мовив Хайме, коли вони удвох опинилися на самоті у септі, — ти, часом, з глузду не з’їхав?

— Ні. Я знайшов віру.

— Де твій батько?

— Поїхав. Ми посварилися. — Лансель став на коліна перед вівтарем іншого свого Батька. — Ти помолишся зі мною, Хайме?

— А якщо помолюся, ще й гарненько, то Вишній Батечко подарує мені нову руку?

— Ні. Але Воїн подарує тобі мужності, Коваль — сили, а Стариця — мудрості.

— А мені потрібна правиця. — Над різьбленими вівтарями височіли семеро богів, тьмяно виблискуючи налощеним деревом у світлі свічок. У повітрі висіли пахощі ладану. — То це ти тут і спиш?

— Щовечора лаштую собі постіль перед іншим вівтарем, і Седмиця дарує мені видіння.

«Баелор Блаженний колись їх теж бачив. Надто коли довго постував.»

— Чи давно ти вже не їси?

— Мене живить моя віра.

— Віра — вона як вівсяна каша. Краще смакує з молоком та медом.