Розділ «Брієнна»

— В них нема чого торкати, панно. Всі їхні скарби — скойки, каміння та шкіряні човники. Найліпша зброя — іржаві ножі. Вони народжуються, живуть, кохають, помирають. Вони знають, що в їхній землі господарює князь Мутон, але майже ніхто його ніколи не бачив. А Король-Берег для них і поготів — порожнє слово.

— Все ж вони знають богів, — зауважила Брієнна. — Гадаю, це ваша робота. Скільки часу ви блукаєте річковим краєм?

— Скоро сорок років, — відповів септон. Пес гучно гавкнув. — Коло моїх мандрів од Дівоставу до Дівоставу забирає півроку, а коли й більше. Все ж я не скажу, що добре знаю Тризуб. Я бачу замки панів та княжат лише здалеку, зате буваю у базарних містечках і острогах, селах таких малих, що не мають назви, блукаю вздовж заплотів та поміж пагорбів, перетинаю бурчаки, де спраглий може напитися, ночую в печерах, де можна сховатися. Шляхи, якими ходить простолюддя — то не княжі гостинці, а криві брудні стежки, яких нема на мапах з пергамену. Але вони є у мене в голові. — Він видав тихий смішок. — Як не бути? Кожну їх версту оцими ногами протоптав, і не один раз, а десять.

«Кривими стежками ходять не лише селяни, а й розбійники. І в печерах зручно ховатися тим, кого шукають.» Брієнна відчула холодок підозри і спитала себе, чи добре пан Гайл знає цього септона.

— Чи не самотньо вам живеться, септоне?

— Зі мною завжди Седмиця, — відповів Мерібальд, — а ще я маю вірного помічника і Пса.

— Ваш пес має ім’я? — запитав Подрік Пейн.

— Напевне, має, — відповів Мерібальд, — але він не МІЙ пес. Він не може належати мені.

Пес гавкнув і замахав хвостом. То була велика кошлата істота, трохи не чотири пуди на вагу, але норовом лагідна та дружня.

— Кому ж він належить? — запитав Подрік.

— Собі. Седмиці. Кому ж іще? А щодо імені… він мені його не казав. Тому я зву його просто Пес.

— А… — Подрік, вочевидь, не знав, що думати про пса на ймення Пес. Малий трохи поміркував, потім сказав: — Я колись мав пса, ще малий був. Звав його Зухом.

— А він був?

— Що «був»?

— Зухом?

— Та ні. Тихий був, лагідний. Помер давно.

— Пес береже мене на дорогах, навіть у такі тяжкі часи, що випали нам нині. Ані вовки, ані розбійники не зачіпають мене, коли Пес поруч. — Септон спохмурнів. — Вовки останнім часом стали жахливі. Є місцини, де людина мусить шукати дерево на нічліг, щоб дожити до ранку. За всі роки моїх мандрів я не бачив вовчої зграї більше як у десяток звірів. Але величезна зграя, що нині нишпорить уздовж Тризуба, має кількасот!

— Ви стрічали їх самі? — запитав пан Гайл.

— Слава Седмиці, вкрила од лиха… та чув їх уночі, і не раз. Стільки голосів водночас… аж кров у жилах вистигає. Навіть Пес тремтів, а він задушив з десяток вовків.

Септон скуйовдив собаці голову.