Розділ «Брієнна»

— То ви маєте намір правити своє? Далі чинити оце безглуздя?

— Я маю намір знайти пані Сансу.

— Коли ласка вашої вельможності, — мовив пан Гайл, — я бачив, як вона б’ється з Блазнями. Вона сильніша за більшість чоловіків, а швидка, що…

— То меч швидкий! — гарикнув Тарлі. — Валірійський булат швидкий, бо таким його зробили валірійці! Сильніша за чоловіків? Еге ж. Буває. Різні на світі є примхи природи. Стрічаються навіть покручі, не схожі на людей.

«У таких, як він, годі шукати любові та шани, — подумала Брієнна, — хоч ти вивернися навиворіт.»

— Пане князю… може статися, Сандор Клеган щось знає про дівчину. Якщо я зможу його знайти…

— Клеган подався у розбійники. Схоже, злигався з Беріком Дондаріоном. А може, й ні — різне кажуть. Покажіть мені, де вони ховаються — я радо випатраю їх, витягну тельбухи і спалю. Ми повісили кількадесят розбійників, але ватажки досі нас уникають. Клеган, Дондаріон, червоний жрець, тепер іще ця жінка Серце-Камінь… як ви зібралися відшукати їх там, де не можу я?

— Пане князю, я… — Вона не мала для нього переконливої відповіді. — Все, що я можу — лише спробувати.

— Ну то пробуйте. Ви маєте королівську грамоту, мого дозволу можете не питати. Та однак я його даю. Коли вам пощастить, здобудете собі лише болячки на дупі. Якщо ні — можливо, Клеган лишить вам життя, коли його набрід вами награється. Тоді поповзете назад на свій Тарф з собачим байстрюком у череві.

Брієнна пустила його слова повз вуха.

— З дозволу пана князя, скільки людей має Хорт?

— Шестеро, шість десятків чи шість сотень. Залежить, кого питати.

Вочевидь, Рандилові Тарлі розмова вже набридла. Він почав відвертатися, щоб піти геть.

— Якби ми зі зброєносцем могли прохати вас про гостинність, доки…

— Прохайте чи благайте — під своїм дахом я вас не потерплю.

Наперед виступив пан Гайл Добич.

— З ласки вельможного пана, цей дах досі належить князеві Мутону.

Тарлі кинув на лицаря нищівний погляд.

— Не смійте мені згадувати про Мутона! Мутон має мужність хробака! Щодо вас, панно… кажуть, ваш батько — гідна, шанована людина. Коли так, мені його шкода. Одних чоловіків доля благословляє синами, інших — доньками. Та жоден не заслуговує на кару такою дитиною, як ви. Живіть або помріть, панно Брієнно, але поки я сиджу в Дівоставі, не повертайтеся сюди ніколи.

«Слова — то вітер, — сказала собі Брієнна. — Вони тобі не зашкодять. Хай стікають, аби не прилипали.»