— Це такі у Прихистку заведено чемні звичаї? — Пані Анія Тягнидуб давно почала сивіти, навколо очей у неї лягло павутиння зморщок, під щелепою теліпалася зайва шкіра, та гордовита постава і поводження безпомилково виказували вельможну господиню. — Дівчина зовсім юна, сором’язлива, шляхетно вихована, і вдосталь натерпілася різних жахіть. Припніть вашого розпусного язика, пане лицарю!
— Мій язик — то мій клопіт, — відказав Корбрей. — А вашій вельможності варто стежити за своїм. Я ніколи не схвалював докорів у свій бік — про це вам розкаже чимало мерців у могилах.
Пані Тягнидуб відвернулася від нього, не вшанувавши відповіддю.
— Краще веди нас до свого батька, Алейно. Що швидше скінчимо, то ліпше.
— Пан намісник чекають на вас у світлиці. Прошу панство за мною.
З Палати Півмісяця вони рушили крутими мармуровими сходами повз комори та в’язниці, проминули три стельні бійниці, які пани-рокошани підкреслено не помітили. Видзвін скоро вже пирхав, наче ковальські міхи, а Черленцеве обличчя стало рудіше за його волосся. Стражники нагорі сходів підняли ґрати, побачивши їхнє наближення.
— Сюди, панове, якщо ваша ласка.
Алейна провела гостей склепінчастим проходом повз тузінь пишних гобеленів. Ззовні світлиці стояв пан Лотор Брюн; він прочинив двері, впустив прибульців і сам зайшов слідом.
Петир сидів коло столу на кобильницях з кухлем вина в руці та роздивлявся цупкий білий пергамен. Коли один за одним ввійшли пани-рокошани, він підняв очі.
— Вітаю, шановні панове! І певно ж, вас, люба пані. Знаю, дорога нагору була втомною. Прошу сідати. Алейно, дорогенька, подай ще вина для дорогих гостей!
— Слухаю, пане батечку.
Свічки було запалено, помітила вона з полегшенням; у світлиці пахкотіло мушкатним горіхом та іншими коштовними прянощами. Алейна пішла по глек вина, а гості тим часом всідалися один коло одного… крім Нестора Ройса, який спершу повагався, а потім обійшов круг столу і зайняв місце біля князя Петира, і ще Лина Корбрея, що замість сісти пішов до комина гріти руки; серцеподібний рубін у маківці його меча зажеврів червоним. Алейна побачила, як він посміхнувся до пана Лотора Брюна. «Пан Лин досить вродливий, як на немолодого вже чоловіка, — подумала вона, — та посмішка його мені не до смаку.»
— Я саме читав заяву, котрою ви супроводили вашу угоду, панове, — почав Петир. — Писано неперевершено — не знаю, яким маестром, але певно, щирим чародієм красного слова. Якби ж ви й мене запросили підписати, я почувався б ушанованим.
Його слова застукали панство зненацька.
— Вас? — перепитав Видзвін. — Підписати нашу заяву?!
— Я володію пером незгірш будь-кого, і князя Роберта ніхто не любить більше за мене. Що ж до цих друзів-ошуканців і зловмисних радників — я прагну викорінити їх так само палко, як ви. Я з вами серцем, душею і обома руками. Покажіть мені, де підписати, не змушуйте благати!
Наливаючи вино, Алейна почула смішок Лина Корбрея. Інші, здавалося, розгубилися. Нарешті Спижевий Йон Ройс хруснув кісточками пальців і мовив:
— Ми приїхали не по ваш підпис. І не перекидатися дотепними слівцями. Лишіть їх собі, Мізинцю.
— Шкода, шкода. Навіщо ж тоді добре вигострене слово, як нема з ким і перекинутися?
Петир відклав пергамен убік.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Учта для гайвороння » автора Джордж Р.Р. Мартин на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Алейна“ на сторінці 7. Приємного читання.