Розділ «Серсея»

— Пан Хайме пішов до свого зброяра — той припасовує йому нову долоню. Ми вже всі стомилися дивитися на його гидкий пеньок. Та й смію припустити, наші поточні справи здадуться йому нудними і втомними — так само, як королю Томену.

Ауран стиха реготнув з її слів. «Добре, — подумала Серсея, — що більше вони сміються, то меншу становлять загрозу. Хай шкіряться хоч на кутні.»

— А чи маємо ми вино?

— Маємо, ваша милосте. — Ортон Добромир не був гарним на вроду, надто якщо взяти до уваги великого носа-бульбу та кошлату шапку непокірного червонястого волосся. Але ґречності йому ніколи не бракувало. — Дорнійське червоне, вертоградське золоте, солодку наливку з Вирію.

— Гадаю, золоте. Дорнійське мені на смак таке ж кисле, як дорнійці. — І поки Добромир наливав келиха, Серсея додала: — Певно, саме з них варто і почати.

Вуста великого маестра Пицеля ще тремтіли, та все ж він якось спромігся віднайти мову:

— Коли ласка вашої милості… Великий князь Доран узяв свавільних байстрючок свого брата під варту, але Сонцеспис вирує й досі. Великий князь пише, що не сподівається заспокоїти бурхливі води, не отримавши обіцяного йому правосуду.

— Авжеж. — «Уперта почвара — той великий князь.» — Довге чекання дорнійського володаря майже скінчене. Я надсилаю до Сонцеспису Балона Лебедина. Він повезе великому князеві голову Грегора Клегана.

Пан Балон отримав ще одне доручення, але про нього королева завважила за потрібне мовчати.

— А-а… — Пан Гарис Звихт скубнув пучкою свою кумедну борідку. — То він таки помер? Пан Грегор?

— Треба розуміти, що так, шановний пане, — сухо відповів Ауран. — Я чував, що відокремлення голови від тіла зазвичай буває смертельним.

Серсея подарувала йому усмішку; вона поціновувала легковажні дотепи, не націлені на неї.

— Так, пан Грегор зрештою помер від поранень. Саме так, як нам обіцяв великий маестер Пицель.

Пицель гучно відкашлявся і кислим поглядом окинув Кайбурна.

— Списа було отруєно! Його не могла врятувати жодна людина у світі!

— Я добре пам’ятаю, що ви саме це і казали. — Королева обернулася до свого Правиці. — Про що ви розмовляли, коли я прийшла, пане Гарисе?

— Про «горобців», ваша милосте. Септон Райнард каже, що їх у місті вже зо дві тисячі, і щодня прибувають нові. Їхні ватажки проповідують про приреченість світу та нечестиве вклоніння пекельним гемонам…

Серсея скуштувала вино. «Дуже добре.»

— І саме доречно, хіба ні? Давно вже на часі, правду кажучи. Як ви назвете цього червоного бога, котрому вклоняється Станіс, коли не гемоном з пекла? Свята Віра повинна протистояти духовному злу. — Про це їй своєчасно нагадав Кайбурн. Дяка, що поруч є такий розумник. — Боюся, наш покійний верховний септон надто багато речей пускав самоплином. Роки затуманили йому очі та випили останні сили.

— Він був старий, немічний і вже ні до чого не вдатний, ваша милосте. — Кайбурн посміхнувся до Пицеля. — Його смерть не має нас дивувати. Чого ще бажати людині, як не померти уві сні, тихо й мирно, досягши похилих років?