Розділ «Серсея»

— Віддай панові Мерину. Ні, в торбі, телепню безголовий! Так. Пане Озмунде, тепер виведіть їх назовні.

Трант прибрав голову, Кіптюг прибрав головорізів, і на згадку про їхні відвідини лишився тільки сніданок Джоселин на підлозі.

— Підітри негайно! — наказала їй королева.

Це була вже третя привезена до двору голова. «Принаймні цей справді був карликом.» Попереднього разу не пощастило якійсь бридкій дитині.

— Хтось знайде карлика, не переймайтеся, — запевнив її пан Озмунд. — А коли знайде, то ми його гарненько стратимо.

«Та невже?» Минулої ночі Серсеї наснився сон про стару з її вислими щоками та скреготливим голосом. «Маггі-Жаба» — так кликали її усі у Ланіспорті. «Якби батько дізнався, що вона мені прорекла, то наказав би видерти їй язика.» Але Серсея нікому не розповідала, навіть Хайме. «Мелара казала, що як ніколи не згадувати про її пророцтво, то ми про нього забудемо. А забуте пророцтво не справджується.»

— Я наказав споглядачам нишпорити за Бісом по всіх усюдах, — мовив Кайбурн. Віднедавна він вдягався у щось на кшталт маестерської ряси, але білої замість сірої — бездоганно-чистої, наче корзно Королегвардії. Гаптовані золоті вихори мережили її рукави, облямівку та високий жорсткий комір; навколо пояса Кайбурн в’язав золотий пас. — У Старограді, Мартинові, Дорні, ба навіть у Вільних Містах. Хай куди він утече — мої шепотинники його знайдуть.

— А наче ви знаєте напевне, що він поїхав з Король-Берега! Може, він ховається у Септі Баелора — хто його відає? Теліпається на мотузках дзвонів і вибиває увесь цей ґвалт. — Серсея зробила кислу мармизу і сперлася на Доркас, щоб підвестися. — Ходімо, шановний пане. Рада чекає.

Сходячи додолу, вона взяла Кайбурна під руку.

— А чи виконали ви моє невеличке доручення?

— Виконав, ваша милосте. Вибачте, що забарився. Голова ж бо така велика. Жуки багато годин вичищували плоть. На знак пошани я виклав м’якою повстю скриню з чорного дерева та срібла — щоб передати черепа з належними вибаченнями.

— Та згодилася б і полотняна торба! Великий князь Доран хоче голову. Він гнилої смокви не дасть за те, у якій вона скрині.

Переспів дзвонів у дворищі чувся гучніше. «Та ж він був усього лише верховний септон! Скільки ще ми маємо потерпати?» Певна річ, калатання дзвонів було співучіше за вереск Гори, та все ж…

Кайбурн, здавалося, почув її думки.

— Передзвін припиниться на заході сонця, ваша милосте.

— То буде велике полегшення. Звідки ви знаєте?

— Знати — це обов’язок мого уряду.

«Варис примусив нас вважати себе незамінним. Якими ж ми були телепнями.» Щойно королева розповсюдила звістку, що місце євнуха посів Кайбурн, як усі колишні щури, не гаючи часу, прибігли до нього міняти чутки й шепітки на свою звичну монету. «Справа у сріблі, а не в Павуці. Кайбурн послужить нам не гірше.» Вона не могла дочекатися побачити Пицелеве обличчя, коли Кайбурн сяде на своє місце в раді.

За звичаєм, коли скликали малу раду, ззовні біля дверей дорадчої палати ставили одного з лицарів Королегвардії. Того дня це був пан Борос Блаунт.

— Пане Боросе, — приязно мовила до нього королева, — ви зранку якийсь сірий. Може, щось не те з’їли?