Розділ «Серсея»

Башта Правиці стояла темна і покинута, з чорними дірами замість колишніх дубових дверей та віконниць. Але навіть зруйнована і сплюндрована, вона вивищувалася над зовнішнім дворищем. Коли весільні гості потяглися вервечкою з малої трапезної, вони мусили проходити у її тіні. Серсея глянула вгору, побачила зубчасту верхівку башти, яка ніби гризла повний осінній місяць, і на мить замислилася, скільки ж Правиць скількох королів знала ця будівля за своїх господарів упродовж останніх трьох століть.

За півсотні сажнів од башти вона глибоко вдихнула, щоб не паморочилося у голові.

— Пане Галине! Можна починати.

Галин Вогнечарник промовив «Гм-м-м-м» і змахнув смолоскипом, якого тримав. Лучники на мурах напнули луки і надіслали у чорні вікна тузінь палаючих стріл.

Башта видала гучне ухкання, і за пів-удару серця вибухнула зсередини яскравим світлом — червоним, жовтогарячим… і зеленим, зловісним тьмяно-зеленим, кольору жовчі, жаду та вогнечарникових сцянок. «Речовиною» кликали алхіміки те, що простий люд звав «шал-вогнем». П’ятдесят горщиків помістили усередину Башти Правиці разом із сухими колодами, барилами смоли та майже всім земним майном карлика на ім’я Тиріон Ланістер.

Жар зеленого вогню королева відчула навіть там, де стояла. Вогнечарники твердили, що тільки три речі палять жаркіше, ніж їхня речовина: драконове полум’я, вогонь земних надр і літнє сонце. Деякі з панн та паній зойкнули, коли перші язики полум’я з’явилися у вікнах і поповзли зовнішніми стінами, наче довгі зелені мацаки. Інші схвально загукали і проказали здравиці.

«Яка краса, — подумала вона. — Прекраснішим був тільки Джофрі, коли його поклали до моїх рук.» Жоден чоловік не дарував їй такої втіхи, як Джофрі, коли брав до ротика її сосок з молоком.

Томен витріщався на вогні широко розплющеними очима, наляканий не менше, ніж зачарований, доки Маргерія не сказала щось йому на вухо, змусивши засміятися. Дехто з лицарства заходився ставити заклади на те, чи скоро завалиться башта. Князь Галин стояв, мугикаючи про себе і розхитуючись на підборах.

Серсея згадала усіх Правиць Короля, котрих знала упродовж років: Овейна Добромира, Джона Конінгтона, Карлтона Челстеда, Джона Арина, Едарда Старка, свого брата Тиріона. І понад усе — свого батька, князя Тайвина Ланістера. «Усі вони зараз палають тут, — подумала вона, звикаючи до думки. — Вони померли і тепер горять, усі до одного, зі своїми змовами, зрадами та заколотами. Сьогодні — мій день. Це мій замок і моє королівство.»

Башта Правиці раптом застогнала так гучно, що усі розмови разом припинилися. Камені потріскалися і повипадали зі стін, частина верхівки відвалилася і впала на землю з гучним хряскотом, у хмарі пилу та диму. Крізь розламане кам’яне мурування до башти увірвалося свіже повітря, і вогонь спалахнув сильніше, вибухнувши вгору. Зелені язики стрибнули в небо, завихорилися один навколо одного. Томен відсахнувся, але Маргерія взяла його за руку і промовила:

— Дивись-но! Полум’я танцює. Так само, як танцювали ми, коханий.

— А й справді! — Голос його повнився подивом. — Дивіться, матінко, вони танцюють!

— Я бачу. Пане Галине, як довго палатиме вогонь?

— Усю ніч до ранку, ваша милосте.

— Гарненька свічечка, мушу визнати, — мовила пані Олена Тирел, спираючись на ціпка між Лівиком та Правиком. — Горить яскравенько, хоч не спіткнемося, як підемо спати. Старі кістки вже стомилися, а молоді, мабуть, навеселилися. Час укладати короля та королеву на постіль!

— О так. — Серсея майнула рукою до Хайме. — Гей, пане Регіментарю! Супроводьте його милість з малою королевою до ковдр та подушок, якщо ваша ласка.

— Слухаю волю вашої милості. І вас також?

— Нема потреби. — Серсея почувалася надто живою, щоб іти спати. Шал-вогонь очистив її, випалив гнів та страхи, наповнив рішучістю. — Вогні такі прекрасні. Я хочу ще подивитися на них.

Хайме завагався.

— Вам не слід лишатися на самоті.