Розділ « Стівен Кінг Куджо»

— Це добре, — відгукнулася Донна. У неї вже були періоди просвітління, коли вона знову ставала схожою на себе, та здебільшого вона й далі залишалась апатичною. Вона втратила двадцять фунтів[90] і мала змарнілий вигляд. Колір обличчя теж залишав бажати кращого. Нігті розшаровувалися.

Деякий час Донна дивилася на екран, потім повернулася до нього. Вона плакала.

— Донно, — вимовив Вік, — люба моя.

Він обійняв її і пригорнув до себе. Тіло Донни було м’яким, але якимось неподатливим. Крізь м’яку шкіру він відчував, як у багатьох місцях випинаються кістки. Таких місць було надто багато.

— Ми зможемо тут жити? — спромоглася вона вичавити переривчастим голосом. — Віку, ми зможемо тут жити?

— Не знаю, — відповів він, — але, гадаю, нам треба як слід постаратися.

— Напевне, мені слід спитати, чи хочеш ти й далі жити зі мною. Якщо ти скажеш «ні», я зрозумію. Дуже добре зрозумію.

— Я не хочу більше нічого, тільки жити з тобою. Здається, я завжди це знав. Напевне, я думав інакше тільки годину. Щойно отримав Кемпове послання. Але це був один-єдиний раз. Я кохаю тебе, Донно, і завжди кохав.

Вона обійняла його і міцно пригорнула. У вікна стукотів лагідний літній дощ, малюючи на підлозі чорно-сірі візерунки тіней.

— Я не змогла його врятувати, — вимовила Донна. — Це мене постійно переслідує. Не можу викинути це з голови. Я прокручую ситуацію знову, і знову… і знову. Якби я тільки раніше побігла до дверей або схопила ту бейсбольну битку… — вона ковтнула слину. — А коли врешті-решт зібралася з духом, щоб вийти, було… надто пізно. Він уже помер.

Він міг би нагадати їй, що вона весь час ставила життя й здоров’я Теда вище свого власного. Єдиною причиною, чому вона не побігла до дверей раніше, була думка про те, що буде з Тедом, коли собака нападе на неї, перш ніж вона встигне пробратися всередину. Він міг би сказати їй, що облога, мабуть, виснажила собаку так само, як і Донну, і, якби вона спробувала напасти на Куджо з биткою раніше, все могло б скінчитися зовсім інакше. Собака і так ледь її не вбив. Але Вік розумів, що всі ці аргументи вже безліч разів повторював він сам та інші люди, і розумів, що жодна логіка у світі не в змозі заглушити біль, коли натрапляєш на німий стосик розмальовок або дивишся на гойдалку, порожню й нерухому, що застигла на перекладині на задньому дворі. Логіка не може стерти страшне відчуття власної слабкості. На це здатний тільки час, та й то не повністю.

Він сказав:

— І я не зміг його врятувати.

— Ти?

— Я ж був такий упевнений, що то Кемп. Якби я приїхав раніше, якби не заснув, може, навіть якби не розмовляв так довго з Роджером по телефону.

— Ні, — ніжно сказала вона, — не треба.

— Я мушу. І, думаю, ти теж. Нам треба просто через це пройти. Знаєш, так роблять багато людей. Вони просто через це проходять. І намагаються допомогти одне одному.

— Я не перестаю чути й відчувати його в кожному кутку.

— Я теж.

Позаминулої суботи вони з Роджером відвезли всі іграшки Теда в «Армію спасіння». Покінчивши з цим, повернулись і випили кілька пляшок пива, дивлячись якийсь матч. Вони майже не розмовляли. А коли Роджер поїхав додому, Вік пішов нагору і сів на ліжко в кімнаті Теда. Він плакав, доки не здалося, що всередині все от-от розірветься. Він плакав і хотів померти, але не помер. І наступного дня вийшов на роботу.