Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Ніщо не зачепить Теда, ніщо не зробить погано Теду, всю цю…

Читати далі Вік не міг. Він зіжмакав папірець і жбурнув ним у труп собаки. Текст був суцільною сентиментальною казочкою. Казочкою, такою ж зрадливою, як барвник у тих довбаних слизьких кашах. Усе це брехня. Світ сповнений чудовиськ, яким дозволено кусати невинних і необережних.

Вік дозволив відвести себе до поліцейського авто. Його повезли геть, як раніше повезли Донну Трентон, Теда Трентона і Джорджа Баннермена. За деякий час у закритому фургоні прибула ветеринар. Вона оглянула мертвого собаку, тоді натягла довгі гумові рукавички й витягла циркулярну пилу. Зрозумівши, що вона збирається робити, копи повідверталися.

Ветеринар відрізала собаці голову і сховала її у великий білий пластиковий мішок для сміття. Пізніше того ж дня голову відправили у ветеринарну службу штату, де мозок Куджо перевірили на сказ.

Тож Куджо теж поїхав.

Була за чверть четверта того самого дня, коли Голлі покликала Чаріті до телефону. Вигляд у неї був трохи стурбований.

— Здається, це хтось із державних служб, — попередила Голлі.

Приблизно годину тому Бретт, піддавшись на нескінченні благання Джима-молодшого, повів свого маленького кузена на дитячий майданчик.

Відтоді в будинку стояла тиша. Чути було тільки голоси жінок, які згадували старі часи, добрі старі часи, як подумки уточнила Чаріті. Як батько впав із трактора з сіном і потрапив у здоровенну купу коров’ячого лайна, що височіла в кінці поля (але жодних згадок про те, що за кожну реальну чи вигадану провину він бив їх обох так, що вони не могли сісти); як прослизнули зайцями в старий кінотеатр у Лізбон-Фолс, щоб подивитися на Елвіса в «Кохай мене ніжно» (але не той момент, коли мамі в «Ред & Вайт» відмовили в кредиті і вона мусила зі сльозами викласти назад цілий кошик продуктів на очах у всіх покупців); як Ред Тіммінс, що жив вище по вулиці, дорогою зі школи завжди намагався поцілувати Голлі (але не про те, як у серпні шістдесят другого Ред втратив руку, коли у нього перевернувся трактор). Обидві усвідомили, що можна відчиняти шафи… якщо не зазирати в них надто глибоко. Бо деякі речі і досі чатують усередині, готові вкусити.

Чаріті вже двічі відкривала рот, щоб повідомити Голлі, що вони з Бреттом завтра повертаються додому, і двічі його закривала, намагаючись дібрати такі слова, щоб Голлі не подумала, що їм у неї не подобається.

Та, сідаючи коло телефону і поставивши поряд чашку свіжого чаю, вона на якийсь час забула про цю проблему. Чаріті була трохи занепокоєна. Нікому не подобається, коли під час відпустки телефонує хтось, схожий на представника державних служб.

— Слухаю, — сказала Чаріті.

Голлі спостерігала, як блідне обличчя сестри, чула її слова:

— Що? Що? Ні… ні! Це якась помилка. Кажу ж вам, сталася…

Вона замовкла, слухаючи. На тому кінці дроту передавали жахливі новини. «З Мейну», — думала Голлі. Вона бачила це з обличчя сестри, яке поступово перетворювалося на закляклу маску. Хоча зі слухавки не чути було нічого, крім беззмістовного потріскування.

Погані новини з Мейну. Для неї це була стара історія. Звісно, добре сидіти з Чаріті вранці на сонячній кухні, пити чай з апельсиновими дольками і згадувати про те, як вони прокрадалися в кінотеатр. Це було добре, але не могло змінити того факту, що кожен день дитинства, який вона пам’ятала, приносив із собою якусь маленьку погану новину. Кожна з них була фрагментом мозаїки її юності, а ціла картина була такою жахливою, що Голлі була б насправді не проти, якби їй більше ніколи не довелося побачити старшу сестру. Порвані бавовняні трусики, з яких сміялися інші дівчата в школі. Копання картоплі, що триває так довго, аж болить спина, а коли різко розігнутися, кров відливає від голови так швидко, що, здається, от-от знепритомнієш. Ред Тіммінс… Як обережно вони з Чаріті обминали тему його руки, настільки роздробленої, що її довелося ампутувати. Але коли Голлі це почула, вона була рада, дуже рада. Тому що пригадала, як одного разу Ред кинув зелене яблуко їй в обличчя і розбив ніс до крові, змусивши її розплакатися. Вона пам’ятала, як Ред робив їй кропивку і сміявся. Пам’ятала злиденні обіди зі злакових кілець «Чіріоз» і арахісового масла, коли справи йшли особливо погано. Пам’ятала, як у розпалі літа на їхньому подвір’ї шалено тхнуло лайном, і, якщо вам цікаво знати, запах цей був не дуже приємний.

Погані новини з Мейну. І якимось божевільним чином Голлі знала, що, навіть коли вони доживуть до ста років і останні двадцять років старості проведуть разом, вони ніколи не говоритимуть про те, що Чаріті вибрала собі таке саме життя. Її краса майже повністю зів’яла. Навколо очей утворилися зморшки. Груди обвисли — хоч вона й носила ліфчик, вони все одно обвисли. Між ними було лише шість років різниці, але сторонній спостерігач міг би подумати, що цілих шістнадцять. А найгірше, Чаріті, схоже, зовсім не турбувалася, що прирікає свого милого, розумного сина на таке саме життя… якщо тільки він сам не порозумнішає і не збагне. «Для туристів, — думала Голлі зі злісною гіркотою, яка попри всі ці роки достатку так і не минулася, — це тільки місце відпусток». Та якщо ти походиш із лайна, у тебе день за днем будуть погані новини. А одного дня ти поглянеш у дзеркало — і з нього на тебе дивитиметься обличчя Чаріті Кембер. І ось — знову страшні новини з Мейну, з цієї батьківщини всіх поганих новин. Чаріті поклала слухавку і втупилась у телефон. Біля неї парувала чашка гарячого чаю.

— Джо мертвий, — несподівано оголосила вона.

Голлі хапнула повітря. Їй стало холодно в зуби. «Навіщо ти приїхала? — хотілося їй крикнути. — Я знала, що ти привезеш усе це з собою, і — ось тобі маєш».

— О, люба, це точно? — спитала вона.