Розділ «ТРІУМФАЛЬНА АРКА»

Морозов подивився на людський потік, що залив вулиці.

— Не пощастило, хай йому біс. Аби не в такий час. А то кінець робочого дня. Людей як комашні…

— Так.

— Та ще й темніє! Вже майже нічого не видно. Ти його добре роздивився?

Равік не відповів.

Морозов узяв його за руку.

— Слухай, — сказав він. — Нема ніякого сенсу гасати далі вулицями й завулками. Ти шукатимеш його на одній, а тобі здаватиметься, що він саме тепер на другій. Це безнадійна справа. Краще вернімося назад у ресторан. Це найкраще місце. Ти звідти більше побачиш, ніж бігаючи містом. Якщо він вертатиметься назад, ти вже його нізащо не прогавиш.

Вони сіли біля крайнього столика, звідки видно було на всі боки, й довго сиділи мовчки.

— А що ти зробиш, якщо зустрінеш його? — нарешті спитав Морозов. — Ти вже знаєш?

Равік похитав головою.

— Подумай. Краще знати наперед. А то розгубишся й наробиш дурниць. Навіщо тобі це? Особливо в твоєму становищі. Хіба тобі полегшає, як ти попадеш на кілька років до в’язниці?

Равік перевів на нього погляд. Він нічого не казав, тільки дивився на Морозова.

— Якби це йшлося про мене, то мені було б байдуже, — повів далі Морозов. — А за тебе мені не байдуже. Що б ти зробив, якби це справді виявився він і ти б його догнав он там на розі?

— Не знаю, Борисе. Справді, не знаю.

— Ти ж не маєш при собі зброї, га?

— Не маю.

— Коли ти зопалу накинешся на нього, вас відразу розборонять. Ти попадеш у поліцію, а він відбудеться кількома синцями, розумієш?

— Розумію. — Равік знову втупив очі у вулицю.

Морозов почав міркувати вголос:

— Можна, зрештою, штовхнути його під машину десь на перехресті. Але теж не було б певності. Може, йому нічого й не сталося б, дістав би лише кілька шрамів, та й годі.