Розділ «ТРІУМФАЛЬНА АРКА»

— Джоан, не приходь до мене сьогодні ввечері. Ні сьогодні, ні завтра. І ще кілька днів.

— Тобі треба бути в клініці?

— Ні. Щось інше. Я не можу тобі нічого сказати. Але це не стосується наших взаємин.

На мить вона завмерла. Потім сказала:

— Добре.

— Ти мене розумієш?

— Ні. Та коли ти кажеш, що так треба, то треба.

— Ти сердишся на мене?

Джоан глянула на нього.

— Боже! Хіба я могла б на тебе за щось сердитись, Равіку?

Він підвів очі. Йому ніби хтось міцно здавив рукою серце. Джоан не думала над тим, що сказала, але ніщо не змогло б схвилювати його дужче, ніж ці слова. Він майже не надавав значення тому, що вона нашіптувала йому вночі,— все те забувалося, коли за вікном починав сіріти ранок. Він знав, що її захват у ті години, коли вона сиділа чи лежала поряд із ним, — це захват самою собою, п’яний дурман, хвилинний спалах, та й годі. І ось тепер уперше, ніби пілот, що в дірках між осяйними хмарами, в яких грається в піжмурки світло, раптом помічає внизу зелену, брунатну, розкішну землю, він теж побачив щось більше. За захватом він помітив відданість, за сп’янінням — почуття, за брязкальцями слів — довіру. Він сподівався чого завгодно — запитань, підозри, нерозуміння, тільки не цього. Завжди так виходить: лише дрібниці відкривають нам очі, — важливі вчинки нічого не пояснюють. Вони стоять надто близько до мелодрами, в них нуртує бажання збрехати.

Кімната. Готельний номер. Кілька валіз, ліжко, світло, за вікном чорна порожнеча ночі й минулого… А тут ясне лице з сірими очима й високими бровами, непокірне волосся, життя, гнучке життя, що відверто тягнеться до нього, мов олеандровий кущ до світла… Ось воно, стоїть перед ним, очікує і безмовно волає: «Візьми мене! Тримай мене!» Хіба він колись давно не сказав уже: «Я тебе триматиму»?

Він підвівся.

— На добраніч, Джоан.

— На добраніч, Равіку.

Він сидів перед рестораном «Фуке», біля того самого столика, що й того разу. Сидів година за годиною, заглибившись у пітьму минулого, де блимав тільки один промінчик світла — надія на помсту.

Його арештували в серпні 1933 року. Він півмісяця переховував у себе двох своїх приятелів, яких розшукувало гестапо, а потім допоміг їм утекти. Один із них урятував йому життя 1917 року під Біксхоте у Фландрії, винісши під прикриттям кулеметного вогню з нейтральної смуги, де він, поранений, повільно сходив кров’ю. Другий був письменник-єврей, якого Равік віддавна добре знав. Його привели на допит — хотіли довідатись, куди ті двоє втекли, які в них були документи і хто їм допомагатиме дорогою. Допитував Гааке. Опритомнівши першого разу, він спробував вихопити в Гааке револьвера й застрілити його або вбити руків’ям. Він ніби кинувся в лунку багряну пітьму. То була безглузда спроба — що він міг удіяти проти чотирьох озброєних, дужих чоловіків? Три дні поспіль він млів, повільно опритомнював, відчував пекельний біль і бачив те саме холодне, усміхнене обличчя Гааке. Три дні ті самі запитання, три дні ті самі тортури, змордоване тіло вже майже втратило здатність страждати. А потім, надвечір третього дня, привели Сибілу. Вона нічого не знала. їй показали його, щоб примусити її говорити. Вона була розпещена, гарна жінка, звикла до легкого, безтурботного життя. Він гадав, що вона почне кричати й зламається. Але вона витримала. І сама напала на тих катів. Кинула їм в обличчя фатальні слова. Фатальні для неї, і вона про це знала. Гааке перестав усміхатися. Припинив допит. Другого дня він пояснив Равікові, що з нею буде в жіночому концтаборі, коли він не признається. Равік не відповів. Тоді Гааке пояснив, що з нею буде ще до того, як її відішлють у концтабір. Равік ні в чому не признався, бо не мав у чому признаватися. Він спробував переконати Гааке, що Сибіла не може нічого знати. Сказав, що їхнє знайомство було поверхове. Що в його житті вона важила не більше, ніж гарна картина. Що він не міг би їй нічого довірити. Все це була правда. Та Гааке тільки усміхався. Через три дні Сибіла померла. Повісилась у жіночому концтаборі. Ще через день привели одного з утікачів — письменника-єврея. Равік дивився на нього й не впізнавав, на ньому не лишилося живого місця. Навіть голосу не впізнавав. Гааке допитував його ще цілий тиждень, аж поки він помер. Потім Равік теж опинився в концтаборі. Тоді була лікарня. І втеча з лікарні.

Над Тріумфальною аркою стояв срібний місяць. Ліхтарі вздовж Єлісейських полів гойдалися на вітрі. Яскраве світло відбивалося на чарках. Усе нереальне — ці чарки, цей місяць, ця вулиця, цей вечір і ця година, що пливуть повз мене, чужі й знайомі, наче вони вже були в іншому житті, на іншій, планеті… Нереальні ці спогади про минулі роки, що канули у вічність, живі й мертві водночас, що тільки фосфорують у моєму мозку й закам’яніли в словах… І нереальне те, що ненастанно струмує в пітьмі моїх жил, з температурою 36,7 градуса, солонувате на смак, чотири літри таємниці й руху, кров, відбиток у клітинах нервових вузлів, невидима, закинута в ніщо, комора під назвою мозок, з якої сходить планета за планетою, випливає рік за роком, то ясний, то кривавий, наче Марс над вулицею Бері, а декотрі зловісно мерехтливі, всі в плямах… Небо спогадів, під яким орудує неспокійна, плутана сучасність.

Зелене світло помсти. Місто, що тихо пливе в скупому місячному світлі і в гудінні автомобільних моторів. Довгі, нескінченні ряди будинків, ряди вікон, а за ними, на ширину вулиці одні від одних, тісно напаковані людські долі. Стукіт сердець мільйонів людей, наче ненастанний стукіт мотора на мільйон сил, що повільно-повільно рухається вулицею життя і з кожним ударом на якийсь міліметр наближається до смерті.

Равік підвівся. Єлісейські поля були майже порожні. Лише кілька повій тинялися то тут, то там на розі. Він поминув вулицю ІТєра Шардона, вулицю Марбер, вулицю Маріньян, дійшов до Рон-Пуен, тоді вернувся назад до Тріумфальної арки. Переступивши через ланцюг, він підійшов до могили Невідомого солдата. В присмерку блимав кволий блакитний вогник. Поряд лежав зів'ялий вінок. Равік перетнув площу Етуаль і зайшов у бістро, з якого, здавалось йому, він уперше побачив Гааке. Там було лише кілька шоферів. Равік сів біля того самого вікна, що й тоді, і замовив каву. Вулиця за вікном була порожня. Шофери балакали про Гіт-лера. Він здавався їм смішним, вони пророкували йому швидкий кінець, якщо він зважиться перейти лінію Мажіно. Равік дивився у вікно. Чого я тут застряв, подумав він. Так само я міг би сидіти де завгодно в Парижі, успіх був би однаковий. Він глянув на годинника. Скоро третя. Надто пізно. Гааке, якщо то був він, у таку пору не буде вештатись вулицями.