Розділ «Сто днів»

Був уже пізній вечір, а на вулиці панувала така тиша, що Анжеліна виразно почула ці слова, дарма що вони пролунали високо над її головою. Спершу вона не зрозуміла, кого вахмістр мав на увазі. Але одразу відчула спротив і, ще не зрозумівши, про кого міг говорити вахмістр, зненавиділа його, і то тільки через це останнє речення.

— Хто мав щастя? — перепитала вона тоненьким, невпевненим голосом.

— Звичайно, Бонапарт!

Було незвично, що імператора називають цим ім’ям, і ненависть Анжеліни до вахмістра стала ще дужчою.

— Імператор? — знову перепитала вона.

— Атож! — відповів вахмістр.

— Таж ви служите в його армії! — на превелику силу дорікнула Анжеліна вже тремтячим голосом.

— У його армії, — відповів вахмістр (із ненавистю наголосивши слово «його»), — служило багато людей, які не любили його. А ти, мала, тут нічого не розумієш!

Вони вже доїхали до огорожі, і в Анжеліни прокинулася підозра, — перша підозра в її юному житті, — що вахмістр тільки тому припинив розмову про імператора, що хтось міг підслухати його.

Тепер він підняв її, як і щовечора під час прощання, але не однією рукою, як тоді, коли вітався, бо охоронці вже не придивлялися й не було сенсу марнувати силу, якщо немає свідків. Отже, вахмістр піднімав Анжеліну двома руками, гучно цілував в обидві щоки, аж луною озивалися виляски, і одним рухом, не так лагідно, як у мить вітання, ставив на землю. Коли дівчина знову стояла на ногах, проказав:

— Завтра відсвяткуємо прощання. Післязавтра моя відпустка закінчується остаточно й без вороття. Післязавтра на світанку я мушу вирушати. Ти сумуватимеш?

— Так, сумуватиму! — пробурмотіла Анжеліна.

Уперше, відколи почалася її дружба з вахмістром, вона жваво збігла сходами вгору, а її сон давно вже не був таким спокійним, радісним і без страшних сновидь. Наступного дня прокинулась у тому самому веселому настрої, в якому й заснула. Почався останній день її болісної любові, і вона почувалася, мов дитина напередодні радісного свята. Увечері, коли вахмістр, як і завжди, пунктуально полискуючи, з’явився перед огорожею, Анжеліна майже радісно вибігла йому назустріч. Уперше вона відчула своєрідну вдячність до того колоса і трохи соромилася його. Уперше її вже не лякали його вуса, які ніжно промітали їй обличчя.

Проте згодом, коли вони зайшли до кав’ярні «Вічна радість», радісний настрій Анжеліни зник. Вахмістр Состен, прагнучи відсвяткувати своє прощання, запросив багатьох товаришів, унтер-офіцерів, двох профосів і одного урядовця. Коли він зайшов з Анжеліною, більшість запрошених уже зібралися й товпилися перед оббитим бляхою шинквасом. За ним порядкував господар у зеленому фартуху та білій сорочці, червоний, обрезклий і з веселими чорними вусами, що блищали не менше, ніж його очі. Всі, немов за командою, обернулись до прибульців і вигукнули: «Хай живе Состен!» Могутній і величний, Состен зупинився на порозі з відчиненими дверима за спиною, бо вважав, що цієї миті йому не годиться самому зачиняти їх. Коло його правого стегна тулилась Анжеліна, набагато жалюгідніша за шаблю на лівому стегні. Вахмістр підняв руку, пустивши при цьому руку Анжеліни, тож цієї миті дівчині здалося, ніби він остаточно покидає її в мить свого тріумфу, й прогримів:

— Я тут, товариші!

Водночас в одному кутку гармоніка заграла звичайний військовий марш.

Усі одразу заходилися їсти, квапливо, зосереджено і мовчки. Відкушували величезні шматки з великим апетитом, випивали величезні келихи й ревно поглядали на свої тарілки. Анжеліна не хотіла придивлятися до інших, але щоразу щось змушувало її, і, тільки-но вона помічала, що хтось із гостей ковтає великий шматок, брала собі маленький і дедалі менший, тоненький і дедалі тонший, їй здавалося, ніби цей прощальний вечір триватиме вічно, а всі оті зібрані веселі чоловіки — її наречені, тож у такому разі байдуже, чи у вахмістра Состена завтра закінчиться відпустка, чи ні. Вона була заручена з усіма його друзями й належала їм.

Коли вже з’їли телятину, підвівся капрал артилерії, стукнув виделкою по келиху й почав промову.

Він розповідав про всі геройські вчинки вахмістра Состена, і здавалося, ніби сам імператор не кому іншому, як вахмістру Состену, завдячує всіма своїми перемогами.

Після капрала підвівся вахмістр і трохи зміненими словами підтвердив усе, що сказав капрал.