Розділ «Сто днів»

Усі схвально заляскали в долоні.

Коли бамкало північ, більшість учасників уже сп’яніли і втратили владу над своїм розумом. Заговорили про імператора. Першим почав вахмістр Состен:

— Кожен з нас, що сидить отут, — мовив він, — міг би мати таке саме щастя.

Та насправді він мав на увазі, що тільки він один, вахмістр Состен Левадур, і ніхто інший, міг би мати таке щастя.

— Кожен з нас, — повторив капрал, — що виголошував промову про вахмістра.

— Таж йому просто пощастило! — мовив один із профосів, що брав участь у святі, — вже сивий чоловік зі зморщеним обличчям.

— То пройдисвіт! — мовив хтось інший.

— Чоловік без думки і сумління! — озвався третій.

— Подумайте, мої друзі, подумайте, як легковажно він зрадив народ і свободу народу.

— Французького народу! — докинув хтось четвертий.

— Він зрадив свободу народу, — проказав вахмістр Состен, — так, він зрадив! Я повинен сказати про це, хоча я його солдат, солдат нашої славетної армії!

— Авжеж, слави нам не бракує, — знову заговорив капрал артилерії. — Безперечно, без нього ми б не побачили світу, а світ не тремтів би перед нами. І все-таки я повинен сказати...

— І все-таки я повинен сказати, — закінчив профос речення капрала, — що ми всім завдячуємо йому, нашому маленькому капралові!

З ним погодилися не всі, проте за столом після цих слів якийсь час панувала тиша. Тільки вахмістр Состен, п’яніший за решту, сказав озлобленим голосом і не зовсім упевненим язиком:

— Що стосується мене і таких хлопців, як я, ми б однаково завоювали світ. Правда, товариство?

Він дивився то на одного, то на іншого, його вуста ще сміялися під відстовбурченими мокрими вусами, а чорні очі на червоному й гарячому обличчі вже палали ненавистю. Йому ніхто не відповів. Усі вдали, ніби заклопотані чимось іншим. Один підняв келих до свічки й розглядав його, неначе підозрював, що там є порошинка. Другий витирав серветкою виделку. Третій із відсутнім поглядом усміхався, немов уже багато годин не дослухався до розмови. Четвертий украй повільно допивав рештки свого вина, і то так, немов смакував на язиці кожен ковток. Незважаючи на сп’яніння, вахмістр Состен помітив, що геть усі кинули його напризволяще. Він уперся обома великими кулаками в стіл, підвівся, і здавалося, ніби він стоїть скорше на руках, ніж ногах. І сказав, глянувши на Анжеліну, що сиділа збоку:

— Друзі! Що таке генерал без нас? Що таке імператор без солдатів? Хто важливіший — імператор чи армія? Хто важливіший, запитую я? Хто важливіший, запитую я?

Але ніхто не відповів.

— А я кажу так, — казав Состен далі, — армія важливіша! Хай живе армія!

Анжеліна сиділа увесь час тихо. Могутній страх і великий, ще не знаний сором опанували її серце. Їй здавалося, ніби вона достеменно відчуває, як страх і сором охопили її серце з двох боків, немов узявши в залізні лещата. Вона не знала, звідки походять ті страх і сором. Почувалася загидженою в цьому товаристві, а водночас і винною, бо слухала все без заперечень. Раптом Анжеліна відчула ненависть і гнів до всіх чоловіків за столом, а надто до вахмістра Состена. Їй здавалося, ніби вона повинна гукнути на допомогу. З незмірною мукою вона відірвала руку від колін — свою червонувату, маленьку, юну безпорадну руку — і схопила келих. Випила ковточок — і одразу знову побачила себе у великій залі коло хвилястої важкої зеленої портьєри перед кришталевою карафкою. Побачила й портрет імператора на стіні. Нараз почулася вільною, сильною і сміливою. Велика, радісна, рідна і знайома сила спонукала її підвестися. Анжеліна встала. Радісна ненависть зміцнила їй серце. Ніколи не знаний добрий і любий дух підказав їй мужні слова: