Розділ «Сто днів»

Від того пам’ятного дня вона щодня оглядала своє тіло, що прокидалося. Перед дзеркалом провадила з ним, зі своїм обличчям, вустами, очима і бровами милі німі розмови. Їй порадили якусь мазь від ластовиння, але вона вже не думала про нього, навіть цей невеличкий ґандж став тепер любим їй. Анжеліна була побожна і щиро вірила в Бога, тож знала, що ступила на шлях до гріха. І вирішила покаятися.

Одного дня Анжеліна не втрималася навіть перед дзеркалом у ванній імператора. Зі страху й поваги вона досить довго опиралася спокусі. А тепер вона налягла на неї з подвійною силою. Анжеліна миттю рушила до дзеркала, скинула фартух, розстебнула комірець. Довгі білі поли фартуха волочилися по підлозі. Раптом двері позаду неї відчинилися. В дзеркалі Анжеліна побачила, що зайшов слуга імператора. Вона навіть не мала часу поправити фартух і одяг.

— Де табакерка? — запитав слуга. — Ти не бачила табакерки?

Його очі проворно і невдоволено обнишпорили кімнату. Анжеліна заціпеніла й нічого не відповіла. Вона й далі стояла обличчям до дзеркала. В дзеркалі вона бачила, як слуга підступає ближче. Ось він уже в неї за плечима:

— Обернись! — наказав він.

Анжеліна прикрила руками оголену шию і обернулась до чоловіка. Поли фартуха й далі волочились по підлозі.

— Що ти зробила? Що ти ховаєш там? — запитав він.

— Нічого, нічого! — видихнула вона.

Очі дівчини бігали праворуч і ліворуч, вона намагалася уникнути приземкуватої постаті й широкого обличчя слуги.

Раптом Анжеліна побачила табакерку. Ця гарненька срібна річ лежала на столику коло ванни. Простягла руку й проказала:

— Онде!

— Ану, признавайся, що ти зробила! — пошепки проказав чоловік, і цей шепіт звучав ще гучніше, небезпечніше й грізніше, ніж якби він кричав. — Признавайся, признавайся, признавайся! — повторював його невиразний голос, і водночас він дедалі ближче підступав до Анжеліни, дедалі ближче, і то навшпиньки, його тихенькі кроки були ще небезпечніші за його шепіт.

Зрештою він став перед Анжеліною.

— Імператор ще тут, — прошепотів він, дихаючи з присвистом. — Я саме голю його. Тихо, тихо, не кричи! Мерщій кажи!

Він простяг руку і, здавалося, готувався здерти одяг із тіла Анжеліни. «Не кричи! Не кричи!» — думала вона, та з її грудей уже вирвався пронизливий, оглушливий крик. Водночас вона скочила ліворуч до завіси, яка, здавалось, обіцяла порятунок. Вона вже не знала, що робить, зачепила туалетний столик, і склянки та флакони з дзенькотом попадали на підлогу.

Слуга метнувся назад, до дверей, крізь які зайшов, і зник. За зачиненими дверима Анжеліна почула тепер гнівні розкоти могутнього голосу. Слів вона не зрозуміла, зате голос упізнала добре. То був сварливий голос імператора. Потім настала тиша. Анжеліна затамувала віддих, її серце несамовито калатало. Змусила себе нахилитись і тихими проворними пальцями заходилася збирати скалки. Потім чекала й не ворушилась Не чула вже жодного звуку. Підійшла до дверей, що вели в коридор, обережно натиснула білу клямку і вийшла. Саме цієї миті почула тихенький дзенькіт острог. Анжеліна затремтіла. Він, імператор, уже проходив повз неї. Вона стояла з рештками розбитих склянок і флаконів у подолі фартуха, заціпеніла й випростана, і навіть не бачила імператора, хоча її очі були широко розплющені. Вона лише знала: якусь нескінченну мить вилискувало щось біле і дзенькало срібло. Більше нічого не збереглося в її пам’яті. Пуста й порожня була її маленька голівка.

Анжеліна бігла, мчала, загубилася в коридорах, знайшла нарешті сходи, метнулася вниз і вискочила надвір.

III 

Ніхто нічого не дізнався про переступ Анжеліни, і вона була щаслива від цього. Палко молилася, щоб Господь простив їй гріхи. Цілувала розп’яття, яке висіло над ліжком, пригортала до серця і, втішена, лягала спати. Але, перше ніж заснути, діставала й хусточку, сховану між матрацом і ковдрою, і теж пригортала її до грудей. Хрест заспокоював її, натомість хусточка давала їй щастя.

Одного вечора, коли здавали білизну і всі тридцять шість праль і слуг вишикувались у бездоганний шерег, Вероніка Казимир заявила: