Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

«Море, жінка, вино, роботи повно!» — мимоволі шепотів я на ходу Зорбасові слова. «Море, жінка, вино, роботи повно! Кидайся сторч головою в роботу, у вино, в кохання, не бійся ні бога, ні чорта... От що значить бути молодцем!» — раз у раз повторював я, ніби хотів додати собі відваги.

Раптом я різко зупинився. Ніби прийшов туди, куди хотів. Куди? Я роззирнувся: сад удови. За очеретяним тином і арабськими смоквами тихо співав ніжний жіночий голос. Я глянув уперед, потім назад — нікого. Підступивши до тину, розсунув очерет: під помаранчею стояла одягнена в чорне жінка з голою точеною шиєю. Вона ламала обсипані квітом гілочки й співала, її напівоголені груди сяяли в сутіні.

Мені забило дух. «Вона звір,— сказав я собі,— звір, і сама це знає. Які слабкі, мов метелики, які дурні, нестійкі перед нею чоловіки! Таж вона як оті комахи — богомол, сарана, павук: нагодована, а все одно ненаситна, під ранок з’їдає чоловіків...»

Вдова ніби відчула зненацька мій погляд — її тиха пісня різко урвалася, вона обернулась, і наші погляди схрестились, як дві блискавки. Мої коліна затремтіли, немовби за очеретом я побачив тигра.

— Хто там? — здушеним голосом запитала вдова.

Вона застебнула безрукавку — груди її сховалися, обличчя спохмурніло.

Я вже сіпнувся був утікати, але в серці раптом озвалися Зорбасові слова —«море, жінка, вино...» — і додали мені Духу.

— Я. Я, відчини мені!

Випаливши ці слова, я здригнувся і знову сіпнувся втікати. Але сором перед Зорбасом зупинив мене.

— Хто ти?

Вона легко, сторожко, нечутно ступила крок уперед, витягла шию, примружилась, вдивляючись, потім ступила ще крок, напружено подавшись уперед.

Нараз обличчя її проясніло, і вона облизала губи кінчиком язика.

— Хазяїн? — запитала вона, і голос потеплішав.— Хазяїн? — запитала вона вже пошепки.

І ступила ще крок, мовчазна, напружена, готова кинутись геть.

— Так.

— Заходь!

Розвиднілося. Зійшло сонце. Зорбас повернувся й сидів біля халабуди. Він курив, задивившись у море. Чекав мене.

Як тільки я підійшов, він підвів голову й пильно глянув на мене. Ніздрі його роздувалися, як у гончака; він витяг шию і глибоко вдихнув — принюхувався. І враз прояснів на обличчі — нанюхав на мені запах удови.

Повільно підвівшись, весь усміхнений, Зорбас простяг руки:

— Прийми моє благословення!