Розділ «Оповідання та новели»

Аристократ[392]

Переклад М. Рябової

На розі Юніон-Скверу на залізному коні сидить Джордж Вашінгтон і піднятою вгору правою рукою наказує спинятися всім трамваям, що повертають з Бродвея на Чотирнадцяту вулицю. Але трамваї дзижчать собі далі, звертаючи на нього стільки ж уваги, як і на знак якого-небудь приватного громадянина, і великий генерал повинен почувати, коли тільки в нього не залізні нерви, як швидко transit gloria mundi[393].

Якби генерал підніс ліву руку так само, як він підніс праву, він показав би, де той квартал, що являє собою пристановище для всіх гноблених на батьківщині чужоземців. Через те що вони боролися за національну або особисту свободу, їм довелось шукати притулку в цій вільній країні, а великий патріот, що утворив її, сидячи на своєму коні, назирає за їхнім районом і прислухається лівим вухом до легкодумних пісеньок, що висміюють нащадків його колишніх протеже. Італія, Польща, колишні володіння Іспанії, різномовні племена Австро-Угорщини кинули сюди чимало своїх бунтівничих синів. Тут по далеких від центру кафе і мебльованих кімнатах ведуть вони нескінченні розмови про рідні вина й політичні таємниці. Склад цієї колонії часто змінюється; одні обличчя раптом зникають, їм на зміну приходять нові. Куди відлітають ці перелітні птахи?

Про долю деяких ви зможете догадатися, якщо звернете увагу, з якою специфічно чужоземною солодкою посмішкою й специфічно чужоземною витонченою ввічливістю прислужує вам за табльдотом[394] новий лакей. Про долю інших вам могли б дещо розказати перукарні, якби вони вміли говорити.

Серед цих мандрівних вигнанців було так же багато титулів, як каблучок на їхніх пальцях. Але ці величезні запаси титулованого товару, які можна було б гуртом збути на П’яте Авеню[395] через невміння доцільно експлуатувати, продавалося тут вроздріб. Квартирних хазяйок нового світу, що давали притулок і харчі шляхетним нащадкам старинних родів, корони та герби не вабили своїм блиском. Вони продавали оладки, а не своїх дочок. А дочкам треба було більше думати про борошно та цукор, ніж про перлове білило та цукерки.

Усі ці міркування — лише передмова до оповідання, в якому беруть участь самі плебеї і немає жодної особи, що має хоч натяк на титул.

Мати Кеті Демпсі наймала мебльовані кімнати в цій оазі чужоземців. Діло було неприбуткове. Якщо цим двом жінкам удавалося наскребти грошей, щоб з честю зустріти агента, що збирає арендну плату і було чим приправити щоденне айрімсью[396], вони почували себе цілком щасливими. А їхньому щастю частенько таки бракувало і м’яса, і картоплі, а часом воно було й зовсім погане, неначе суп з шумом.

У цьому зацвілому старому домі Кеті виросла гладкою, моторною, здоровою дівчиною і такою гарною й веснянкуватою, мов тигрова лілея. Вона була тою доброю феєю, що розносила по кімнатах пожильців чисті вогкі рушники і драні, тільки що випрані пошивки з тику.

Ви повинні знати (завдяки знайомству з астрономічними відкриттями), що зорею цього мебльованого дому був містер Брунеллі. Від інших пожильців він різко відрізнявся тим, що носив жовту краватку і акуратно платив комірне. Одягався він чудово, обличчя в нього було оливкового кольору, вуса хвацько закручені, манери як у принца, каблучки і шпильки пишніші ніж у бродячого дантиста.

Снідав він завжди у себе в кімнаті і одягав при цьому червоний халат з зеленими шовковими китицями. Виходив з дому опівдні і повертався опівночі. Це здавалось таємничим, хоч у пожильцях місіс Демпсі не було абсолютно нічого таємничого, крім нетаємничого. Одна з Кіплінгових поем[397] починається присвятою: “Вам, що маєте невідомий ключ до всього, крім усього невідомого”. Читачам пропонується зв’язати це з попереднім.

Бувши людиною вразливою і до того ж латинської раси, містер Брунеллі скоро почав відміняти дієслово “amore”[398], приставляючи до нього Кеті в знахідному відмінку. Вона вирішила поговорити про це з матір’ю.

— Та він мені подобається, — сказала Кеті.— У нього ввічливості більше, ніж у двадцятьох кандидатів до магістрату, а коли він іде поруч зі мною, я королева. А от хто він такий, далебі, не знаю. Боюсь, одного дня зайду до нього в кімнату, а на стіні висить у рамці під склом фотографія його баронського замку замість тижневої платні, а самого й сліду нема.

— Та то правда, — одмовила місис Демпсі. — Він таки дуже скидається не то на іспанця, не то на італійця, і дуже вже мудровано говорить як на справжнього джентльмена. А може ти й помиляєшся, бо навряд, щоб людина, що платить за все готівкою й акуратно віддає прати білизну, могла бути з великого панства.

— Але ж він і говорить з якимись викрутасами і так само руками вимахує, як отой французький аристократ, що жив у місис Тул, а потім утік у штанях містера Тула, а замість платні за два з половиною місяці лишив їм фотографію якоїсь Бастилії[399]; мабуть, дідівського замку, чи що.

Містер Брунеллі провадив далі своє палке залицяння. Кеті все ще вагалася. Але одного дня він запросив її на обід, і Кеті почула, що запахло розв’язкою. Поки Кеті в своїй найкращій серпанковій сукні йде разом з містером Брунеллі до ресторану, ми зробимо маленьку перерву і трохи познайомимось з нью-йоркською богемою.

Ресторан “Тоніо” — це ресторан богеми. Навіть де він міститься — секрет. Якщо ви хочете узнати де саме, спитайте в першого-ліпшого громадянина, і він вам скаже, але пошепки. “Тоніо” непривітно приймає відвідувача; парадні двері його завжди зачинені, у вікнах темно; він частує вас досить поганим обідом; під час обіду зачиняється; але якщо вам захочеться поїсти спагетті, то в “Тоніо” це така ж звичайна річ, як у якому-небудь пансіоні холодна телятина; і кажуть, він уже поклав не один долар у якийсь Bancodi... ну, одно слово, в банк з якоюсь довгою назвою, виписаною золотом на вікнах.

І якраз до цього ресторану привів містер Брунеллі Кеті. У вікнах було темно, штори були спущені. Але містер Брунеллі натиснув електричного ґудзика на дверях, і їх зараз же впустили.

Вони пройшли через темний вузький коридор, а потім через сліпучо чисту кухню і опинилися на задньому дворі.

З трьох боків цей двір замикали стіни домів, а з четвертого йшла висока дерев’яна огорожа, біля якої бігало багато кішок. На протягнутій косиною шворці висіли скатерки. Ці скатерки висіли лише про людське око, і їх ніколи не знімали. Вони були там спеціально для того, щоб дати можливість деяким дотепникам покаламбурити.