Розділ «Оповідання та новели»

Буде дав лакеєві десять центів і сказав:

— Принесіть мені “Морнінг Марз”.

Коли йому принесли газету, він глянув на першу сторінку, потім вирвав листочок з записної книжки і щось написав на ньому маленьким золотим олівцем.

— Що нового?— голосно позіхаючи, спитав Кернен. Буде протягнув йому записку, на якій стояло:

Редакції газети “Морнінг Марз”, Нью-Йорк.

Прошу заплатити Джонові Керненові тисячу доларів, що належаться мені, як нагороду за виявлення його й арешт. Бернард Вудс.

— Я так і думав, що вони це зроблять, — сказав Буде. — Мені спало на думку, що вони призначать нагороду ще тоді, як ти так глузував з них. Ну, Джонні, а тепер ходім зі мною до поліційного участку.

З виру богеми врятована[371]

Переклад М. Рябової

Міс Медора Мартін покинула рідне село Гармоні, що лежить під Зеленими горами, і переїхала до Нью-Йорка, захопивши з собою скриньку з фарбами й мольберт.

Міс Медора нагадувала троянду, яку осінні приморозки милували довше ніж її інших сестер. В Гармоні, коли вона рушила сама до міста нечестивих вивчати мистецтво, всі одноголосно вирішили, що вона божевільне, легкодумне, уперте дівча. А коли вона вперше сіла до столу в одному з пансіонів західної частини Нью-Йорка, то всі пансіонери питали один в одного: “Хто ця миловида стара діва?”

Медора енергійно взялася за діло. Найняла недорогу кімнату й почала брати двічі на тиждень лекції малювання у професора Анджеліні, колишнього маляра, що навчився свого мистецтва в Гарлемському танцкласі[372]. У Нью-Йорку в Медори не було нікого, хто міг би її напутити, а в великому місті всі ми легко вклепуємося. Кому з нас не доводилося погано поголитися або неправильно вивчитися танцювати тустеп у якого-небудь колишнього учня Бастьєна Ле-Пажа[373] або Жерома[374]. Наймізерніше видовисько в Нью-Йорку, окрім, звичайно, штовханини в певні години на вулицях, — це сумний похід армії безнадійної посередності. Там мистецтво не милостива богиня, а чарівниця Цірцея[375], що обертає своїх зітхальників у якихось нявкал, і всі ці Томмі та Теббі тиняються біля дверей її оселі, не зважаючи на тюкання критики. Дехто з них повертає до рідного села ковтати досить несмачне я ж казав тобі, але більшість вважає за краще залишатися на холодному подвір’ї храма своєї улюбленої, підбираючи крихти з її богівського столу. Деякі, кінець-кінцем, втомлюються від такого безкорисливого служіння, і тоді їм доводиться вибирати одне з двох: або найнятися до якого-небудь бакалійника й розвозити товар або пірнути у вир богеми. Друге звучить гарно, але насправді краще все ж перше. Бо коли бакалійник розплатиться з вами, ви зможете взяти на прокат фрак, — і богема до ваших послуг.

Міс Медора вибрала вир богеми й тим самим дала нам тему для оповідання.

Професор Анджеліні надміру вихваляв її ескізи. Так, одного дня, коли вона принесла йому з парку майстерно зроблений етюд каштанового дерева, він заявив, що з неї вийде друга Роза Бонер[376]. Але великі артисти живуть настроєм, і часом він говорив їй жорстокі й ущипливі речі. Наприклад, якось Медора просиділа цілий день у Колумбському товаристві, працьовито змальовуючи статуї й орнаменти. А він одкинув її роботу презирливим жестом і заявив, що Джотто колись накреслив чудовий круг одним штрихом.

Одного дня йшов дощ, щотижнева допомога з Гармоні спізнилася, і в Медори боліла голова. Цього ж дня її професор пробував був позичити в неї два долари, комісіонер, що продавав її малюнки, прислав їй назад усі її акварелі, бо ніхто не хотів їх купувати, а... містер Бінклі запросив її на обід.

Містер Бінклі був душа пансіону. Йому було сорок дев’ять років, і він мав рибну крамничку на одному з маленьких міських базарів. Але після шостої вечора він одягав вечірній костюм і розмовляв про красне мистецтво. Всі були певні, що містер Бінклі постійно обертався серед богеми і був там своїм чоловіком. Ні для кого не було секретом, що він якось позичив десять доларів одному молодому чоловікові, малюнок якого був надрукований у журналі “Дух”; а якраз таким чином і дістають часто право на вхід у зачароване коло богеми, а часом ще й ростбіф на придачу.

Коли о дев’ятій вечора Медора виходила разом з містером Бінклі, всі пансіонери дивилися на неї з неприхованою заздрістю. У своїй блідоблакитній блузці з найтоншого шовку і прозорій плисованій спідничці, вона була мила як пучок висохлої осінньої трави. Худенькі щоки пашіли ніжним рум’янцем, на обличчі був легкий шар рожевої пудри, а ключ від кімнати й носова хусточка лежали в рудуватій крихітній торбинці з моржової шкіри.

А містер Бінклі мав надзвичайно поважний вигляд із своїми сивими вусами та червоним обличчям. Крім того, комір щільно застебнутого фраку підпирав йому шию, і вона набігала на нього жирною складкою, так само як у якого-небудь романіста, що має успіх у публіки.

Вони сіли в кеб і поїхали у кафе “Теренс”, що міститься недалеко від найшикарнішої частини Бродвею і, як усім відомо, являє собою один з найпопулярніших і найулюбленіших притулків столичної богеми.

Отже, Медора з Зелених гір пливла за своїм кавалером між рядами маленьких столиків. Тричі в житті почуває себе жінка на сьомому небі: це коли вона йде до вівтаря, потім, коли вперше входить до прегарних палаців богеми і, нарешті, коли вона ступає по своєму саду, несучи додому забиту курку сусіди.