Розділ «Оповідання та новели»

— Кларо, — мовив він глухим голосом, — боротися далі — марна річ. Ти ніколи мене не розуміла. Бачить Бог, я щосили намагався втриматися на поверхні, але хвилі житейського моря...

— Облиш рожеві надії на мій долар і перестань варнякати про те, як ти підеш блукати по світу, — сказала місіс Пітере. — Це я вже не раз чула. Он там на миснику за коробкою з-під кави стоїть пляшка з карболкою. Пий на здоров’я.

Містер Пітере замислився. Що робити далі? Випробувані способи нікуди не годилися. Але ж там, біля руїн замку, тобто на садовій лаві з кривими чавунними ніжками, його ждуть два підтоптаних мушкетери. На карту поставлено його честь. Він же взявся сам-один піти на штурм і добути скарб, що дасть їм утіху й забуття. І єдиною перешкодою між ним і жаданим доларом стоїть його дружина, оте молоденьке дівча, яке... Стривай! А чому б не спробувати знову? Колись він кількома ніжними словами міг добитися від неї чого завгодно. Чи не спробувати і тепер? Але ж скільки часу минуло відтоді! Тяжкі злидні і взаємна ненависть убили все. Однак Регзі й Кід ждуть його з доларом.

Містер Пітере крадькома пильно глянув на дружину, її повна фігура не вміщувалась на стільці. Жінка, не відриваючись, мов зачарована, дивилась у вікно. По очах було видно, що вона недавно плакала.

— Не знаю, — тихо проказав містер Пітере, — мабуть, з цього нічого не вийде.

У відчинене вікно було видно цегляну стіну й брудні, безлюдні задвірки. І якби знадвору в кімнату не долинало тепле повітря, можна було б подумати, що в місті ще зима, так непривітно й похмуро зустрічали вулиці облогу весни. Але весна ніколи не приходить під гуркіт гармат. Вона робить підкопи, закладає міни — і, хочеш не хочеш, доводиться здаватись.

“Ну, спробую”, — вирішив містер Пітере і зробив кислу міну.

Підійшовши до жінки, він обняв її за плечі.

— Кларо, люба моя, — сказав він тоном, що не міг би обдурити й немовля, — навіщо нам сваритись і говорити одне одному всякі прикрості? Хіба ж ти не рибонька-голубонька моя?

Амур у своїй найголовнішій книзі відзначить ваш вчинок чорним хрестом, містере Пітере. На вас лягає звинувачення у тяжкому злочині: у спробі пограбування і блюзнірській підробці найсвятіших слів Кохання.

Але весна зробила чудо. Сліпим завулком, попід темними похмурими стінами прокрався в кімнату на задвірках Провісник. Це було смішно, проте... і ви, сер, і ви, мадам, та й усі ми, грішні, потрапляємо в цю пастку.

Червона, гладка, ридаюча, мов Ніобея[336] або Ніагара, місіс Пітере кинулась на шию своєму повелителеві і затопила його сльозами. Містер Пітере з радістю витяг би долар із родинного сейфа, але його руки були притиснуті до боків міцними обіймами дружини.

— Ти мене любиш, Джеймсе? — спитала місіс Пітере.

— Шалено, — відповів Джеймс, — але...

— Ти хворий! — вигукнула місіс Пітере. — Ти такий блідий, у тебе такий стомлений вигляд!

— Я себе якось погано почуваю, — сказав містер Пітере. Я...

— Стривай, я знаю, що з тобою. Хвилинку, Джеймсе, я зараз...

Ще раз на прощання стиснувши чоловіка в обіймах так міцно, що він згадав “Непереможного турка”, місіс Пітере хутенько вибігла з кімнати й загуркотіла вниз по сходах.

Містер Пітере засунув великі пальці за підтяжки.

— Чудово, — звернувся він до стелі. — Діло буде. Я й не думав, що моя стара може розм’якнути від таких дурниць. Хіба ж я не Клод Мельнот?[337] Тепер я певен, що долар мій. Але куди ж це вона побігла? Ага, мабуть, на другий поверх до місіс Мальдун розказати, що ми помирилися. Треба буде цей спосіб запам’ятати. М’яка, як мило. А Кід радив надавати їй стусанів.