Розділ «Оповідання та новели»

Річ у тому, що місіс Пітере мала долар. Цілий долар, справжній білет державної скарбниці, який годився, щоб заплатити мито, податки, страхові та інші внески. І ось троє бувалих у бувальцях мушкетерів сушили собі голову над тим, як добути цей долар.

— А звідки ти знаєш, що в неї є цілий долар? — спитав Регзі, якого велетенські розміри цієї суми настроїли на скептичний лад.

— Вугляр бачив, що їй заплатили долар, — відповів містер Пітере. — Учора вона кудись ходила прати. А снідати що вона мені дала? Скоринку хліба та чашку кави, а в самої цілий долар.

— От відьма! — сказав Регзі.

— Знаєте що, ходімо зараз до неї, почастуємо добряче стусанами, заткнемо пельку рушником і відберемо долар, — похмуро запропонував Кід. — Чи, може, ви жінку боїтеся?

— Вона, чого доброго, ще так загорлає, що нас схоплять, — заперечив Регзі. — Я не лупцюватиму жінку, коли в домі повно людей.

— Джентльмени, — суворо мовив містер Пітере крізь руду бороду, що закривала йому губи, підборіддя, — не забувайте, що йдеться про мою дружину. Кожен, хто хоч пальцем зачепить жінку не для того, щоб...

— А Магайр учора одержав нову бочку пива, — в’їдливо зауважив Регзі. — Якби ми мали долар, то можна було б...

— Мовчи вже, — сказав містер Пітере, облизуючи губи. — Так чи так, хлопці, а нам цей долар треба якось добути... Та що там довго розводитися! Хіба те, що належить жінці, не належить і її чоловікові? Я сам це зроблю. Зараз же піду додому і заберу його. Чекайте мене тут.

— Вони слабодухі, дай доброго стусана під ребро, одразу кажуть, де в них заховано гроші, — мовив Кід.

— Ніякий порядний чоловік не битиме жінку, — доброчинно заявив містер Пітере. — От хіба трохи придушити, легенько отак узяти за горло, щоб і слідів ніяких не лишилось, це ще можна. Ну, ви тут почекайте. Будьте певні, я зараз принесу долар.

Пітерси жили на горішньому поверсі будинку між Другою авеню та річкою. Їхня кімната виходила вікнами на подвір’я і була така темна, що хазяїн червонів, беручи за неї плату. Місіс Пітере коли-не-коли підробляла: ходила прати й мити підлоги. А щодо містера Пітерса, то за останніх п’ять років він не заробив і цента. І все-таки вони трималися одне одного, міцно зв’язані взаємною ненавистю і злиднями. Вони були рабами тієї самої звички, що не дає землі розлетітися на друзки, хоч, правда, є ще якась безглузда теорія тяжіння. Місіс Пітере вмостила своє двохсотфунтове тіло на міцнішому з двох стільців і через єдине вікно безтямно дивилася на цегляну стіну сусіднього будинку. Очі в неї були червоні й мокрі. Всі меблі можна було вивезти на одному ручному візку, але жоден хазяїн візка не взяв би їх і задарма.

Двері відчинились, і до кімнати ввійшов містер Пітере. Його фокстер’єрові очиці жадібно блищали. Характер того блиску жінка визначила правильно, але в одному помилилась — у чоловіковім погляді вона побачила голод, насправді ж то була жага.

— До вечора їсти нічого не дам, — сказала місіс Пітере і знову втупилась у вікно. — і зараз же забирайся геть, щоб я не бачила твоєї собачої морди.

Містер Пітере прикинув на око відстань, яка відділяла його від дружини. Щоб захопити її зненацька, можна, мабуть, кинутися стрибком, повалити її й вдатися до тої душильної тактики, якою він нещодавно вихвалявся перед своїми приятелями. Правда, тільки вихвалявся, бо сам він ще ні разу не наважився підняти на жінку руку; але сама думка про чудове холодне пиво додала йому хоробрості, і Пітере ладен був відмовитися від своєї власної теорії щодо того, як джентльменові треба поводитись із дамою. Але він, як справжній волоцюга, волів методів, що потребують не так сміливості, як артистичності, і тому вдався до дипломатії, а в! такій грі справжній козир — це вміння створити враження, ніби ти не сумніваєшся в успіху.

— У тебе є долар, — сказав він недбало, але значуще, як говорять, запалюючи дорогу сигару, якщо, певна річ, вона є.

— Є, — відповіла місіс Пітере і, вийнявши схованого за пазухою папірця, навмисне зашелестіла ним, дразнячи чоловіка.

— Мені запропонували роботу в... чайній крамниці, — сказав містер Пітере. — Завтра вже маю вийти. Тільки треба купити собі пару...

— Брешеш, — мовила місіс Пітере, знову ховаючи гроші. — В чайну крамницю... Та тебе ніякий крамар і на поріг не пустить. Я собі геть руки постирала, перучи сорочки та підштаники, щоб заробити цей долар. Думаєш, я для того всі ці дні бовталася в змилках, щоб ти його пропив? А дзуськи! І не думай про ці гроші.

Було ясно, що талейранівським способом[335] долара не здобути. Але дипломатія винахідлива. Артистичний темперамент містера Пітерса підняв його за вушка штиблетів і поставив на нову позицію. В очах його з’явилася розпачлива меланхолія.