Розділ «Коловороти долі Вільяма Сідні Портера»

Мати і вітчим Етол були проти її стосунків з Біллом Портером. Не те щоб їм чимось не подобався інтелігентний, дотепний і завжди вишукано одягнений юнак, щомісячний заробіток якого був досить пристойним для тих часів, просто вони панічно переживали за здоров’я майбутніх онуків. Річ у тім, що батько Етол, як і мати Білла, помер від туберкульозу, тож шлюб молодих людей із такою загрозливою спадковістю міг, на думку Роучів, виявитися вкрай небезпечним для потенційних нащадків. Тому батьки дівчини, аби уникнути небажаного для них заміжжя доньки, вирішили виїхати з Остіна. Довідавшись про це, збентежені й налякані майбутньою розлукою, закохані наважилися на відчайдушний крок і першого червня 1887 року таємно вінчалися у церкві Святої Трійці, що знаходилась на околиці міста.

Подружнє життя Вілла і Етол було досить щасливим, однак, на жаль, нетривалим. Батьки юної місіс Портер невдовзі змирилися з рішенням дочки і полюбили свого зятя. У найдраматичніші періоди життя Вільяма Сідні Портера саме вони виявилися найбільш вірними його друзями, яким ніколи не бракувало щирості, щедрості й сердечної теплоти. Під час найскладніших випробувань він завжди звертався до Роучів, і вони жодного разу ні в чому йому не відмовили. Етол щиро цікавилася усіма справами чоловіка і підтримувала його в усіх починаннях. Перша дитина Портерів (хлопчик) померла відразу ж після народження, але рівно через рік, ЗО вересня 1889 р., у них народилася дівчинка, яку назвали Маргарет. Саме в цей час у Етол з’явилися перші ознаки страшної хвороби — успадкованого від батька туберкульозу. Фінансове становище молодого подружжя було досить стабільним: у 1891 році Вілл, завдяки підтримці друзів, отримав престижне місце касира-бухгалтера Остінського Національного банку. Ця робота добре оплачувалася, але через свою одноманітність не дуже подобалася ініціативному і сповненому креативної енергії Портеру, тому на дозвіллі він спрямовував свої життєві сили здебільшого в іншу, мистецьку, сферу.

Восени 1887 року газета “Детройт фрі пресе” надрукувала перші гумористичні оповідання Вільяма Сідні Портера і запропонувала йому співробітництво Етол із великим ентузіазмом сприйняла творчі успіхи свого чоловіка, оскільки завжди вірила в його велике літературне майбутнє. У 1894 році Вілл придбав друкарню і права на видання місцевої газети “Айконокласт". Взявши нову назву “Роллінг Стоун", молодий редактор відмовився від політичної тематики і радикально змінив напрямок і зміст газети. Її своєрідним підзаголовком стала фраза “котиться прямо в мох", яка обігрувала відоме англійське прислів’я: “Перекотиполе (роллінг стоун) мохом не обросте". Загальна тональність нового видання була гумористичною. Надруковані на її сторінках фейлетони, гумористичні скетчі, забавні історії на злобу дня, комічні карикатури, абсолютна більшість яких вийшла з-під пера або пензля Вільяма Портера, прийшлися до смаку місцевому читацькому загалу. Втім рівно через рік після появи першого номера “Роллінг Стоун” редакція повідомила читачів газети, що її випуск тимчасово призупиняється.

Цьому передували доволі сумні події. Фінансові справи газети йшли не найкращим чином, і зусиль головного редактора та його друзів і родичів для того, щоб утримувати її на плаву, явно не вистачало. До того ж ревізія, здійснена в Остінському Національному банку влітку 1893 року, виявила недостачу і велику кількість помилок у банківській документації, за ведення якої відповідав касир-бухгалтер Вільям Сідні Портер. Тож рішенням окружного прокурора проти нього було порушено кримінальну справу. Щоправда, невдовзі, завдяки втручанню керівників банку, які прекрасно знали про слабкі місця у веденні документації і мали з цього певний зиск, а також дякуючи заступництву містера Роуча, звинувачення з Портера були зняті.

Залишившись без місця в банку і втративши всілякі надії підняти свою газету, Вілл, якого підтримували дружина та її батьки, енергійно взявся за пошуки нової роботи. Він надсилав свої фейлетони і скетчі до різних, у тому числі і центральних газет, і в результаті отримав декілька цікавих пропозицій, зокрема, запрошення на репортерську роботу до Вашингтона. Однак на той час стан здоров’я Етол значно погіршився, тож про від’їзд із Остіна не могло бути й мови.

На щастя, у жовтні 1895 року газета “Хьюстон пост” запропонувала Портерові посаду керівника гумористичного відділу. Працюючи в цій газеті, він не лише писав смішні оповідання, веселі вірші та сатиричні нариси, але й сам ілюстрував їх, створював цикли карикатур та сюжетні оповідання в малюнках на кшталт сучасних коміксів. Деякі з творів він підписував псевдонімами або взагалі залишав без підписів. Згодом одна із шанувальниць таланту О.Генрі, дослідниця Мері Геррел, докладе чимало зусиль, щоб ідентифікувати, які саме гумористичні публікації з “Хьюстон пост” належали перу Вільяма Сідні Портера. Остаточним аргументом для винесення вердиктів при цьому слугували бухгалтерські документи, які засвідчували, що гонорари отримував саме Портер. До цієї, так званої ранньої творчої спадщини письменника зазвичай зараховують 28 коротких історій, 10 гумористичних віршів, 7 фейлетонів. Найвідоміші з них — “Суботній вечір Сіммонса", “Безпутний ювелір", “Білл Веретон", “Легенда Сан-Хасінто” — включаються сучасними видавцями до збірників новел О.Генрі.

Взимку 1896 року за рішенням центральної влади справу Остінського Національного банку було переглянуто, а Вільяму Сідні Портеру інкриміновано розтрату великої, як на той час, суми — п’ять тисяч доларів. Більшість біографів письменника уникають однозначних суджень стосовно його причетності до фінансових махінацій, наголошуючи на тому, що бухгалтерська документація Остінського банку завжди велася вкрай недбало, і це відкривало для банківського керівництва необмежені можливості для зловживань. Втім дехто припускає, що Портер усе ж таки міг таємно взяти гроші, аби поліпшити фінансовий стан своєї газети “Роллінг Стоун". Очевидно, він сподівався невдовзі їх повернути, але так і не зміг цього зробити.

Інші дослідники висловлюють припущення, що добросердечний Білл лише покривав одного зі своїх безпосередніх начальників, котрий взяв гроші і в силу певних серйозних обставин не повернув їх своєчасно. На користь цієї гіпотези наводять один цікавий мотив, який двічі з’являється в оповіданнях О.Генрі. Так, у новелі “За першою вимогою” змальовується ситуація, коли директор банку Білл Лонглі позичає десять тисяч доларів найкращому другові Мервіну для купівлі худоби, та невдовзі, на їхнє нещастя, приїздить ревізор, який виявляє недостачу. Мервін, котрий передав позичені гроші своєму братові, готовий навіть пограбувати поїзд, аби повернути борг і врятувати Білла від ув’язнення. Однак в останній момент з’являється брат Мервіна з великою виручкою і друзям вдається уникнути ганьби. Аналогічною є й колізія новели “Друзі із Сан-Розаріо", в якій також описано ситуацію, пов’язану з двома вірними друзями, несподіваною ревізією і банківською недостачею. І знову ж таки в останню хвилину, коли на карту поставлено честь, репутацію і свободу одного з приятелів, гроші, позичені на купівлю худоби, повертаються. У цих фіналах, які виглядають занадто банальними у порівнянні з непередбачуваними розв’язками, традиційними для новел О.Генрі, біографи схильні вбачати очевидну, можливо навіть усвідомлювану автором, ремінісценцію з власного біографічного контексту.

У новітніх біографіях О.Генрі, щоправда, зустрічається інформація про те, що в середині 50-х років XX століття у СІЛА було здійснено спеціальну перевірку фінансової документації Остінського Національного банку за 1891— 1894 рр. з метою з’ясування причетності Вільяма Сідні Портера до виявленої ревізією у 1896 році недостачі. Висновок цієї перевірки виявився однозначним: касир-бухгалтер Портер до фінансових махінацій причетним не був. Отже, письменника було офіційно реабілітовано, але, на жаль, лише посмертно.

Тоді ж, 14 лютого 1896 року, Вільяма Сідні Портера було знову заарештовано, але невдовзі випущено під заставу, внесену його тестем містером Роучем. Та коли на початку липня Вілла викликали до Остінського суду, він несподівано для близьких і друзів вирішив втекти від правосуддя. Купивши квиток від Остіна до Хьюстона, він на одній із проміжних станцій змінив маршрут і відправився до Нового Орлеану. Переховуючись від поліції під чужим ім’ям, Вілл деякий час мешкав там, заробляючи на хліб написанням репортажів, і таємно листувався з Етол. Влада штату Техас оголосила про його розшук, тож перебування у Новому Орлеані — найближчому до техаських кордонів великого морського порту — було вкрай небезпечним, і це змусило втікача шукати притулку за кордоном.

Опинившись у Гондурасі, за яким у ті часи міцно закріпилася слава надійного притулку для тих, хто не в ладах із законом, Вільям Портер попервах жив у злиднях, ледве заробляючи на шматок хліба важкою фізичною працею. Саме в цей час доля звела його з братами Елом і Франком Дженнінгсами — вихідцями з благородного американського сімейства, яких жага пригод та схильність до ризикованих авантюр перетворила на “джентльменів удачі". Брати мали при собі чималу суму грошей, яку вони зухвало викрали з одного техаського банку. Портер, який зазвичай справляв на людей приємне враження, дуже сподобався братам, і вони заприятелювали з ним. До речі, Ел Дженнінгс став не лише близьким другом Вілла, але й одним із перших біографів письменника. Його мемуари “Крізь пітьму з О.Генрі", які містять, щоправда, чимало вигаданих епізодів та явного вимислу, просякнуті щирою симпатією і глибокою повагою до Вільяма Портера. Зокрема, Ел Дженнінгс згадує, що після участі у місцевому путчі їхня трійця змушена була втекти до Мексики, де Портер отримав телеграму про тяжкий стан здоров’я своєї дружини і вирішив повернутись додому. Етол, якій доводилося економити кожний цент, перед Різдвом продала за двадцять п’ять доларів свою чудову мережану шаль, щоб купити в подарунок Біллові золотий ланцюжок для годинника, який він взяв із собою у той фатальний день втечі. Однак, коли цей ланцюжок потрапив до Білла, той уже продав свого годинника, аби на виручені гроші придбати квиток на поїзд до американського кордону. Діставшись Нового Орлеану, він відправив тестеві телеграму, в якій просив надіслати двадцять п’ять доларів на квиток до Остіна.

Повернувшись додому 28 січня 1897 року, Білл добровільно здався поліції і одночасно подав клопотання про звільнення під заставу до початку судового засідання. Враховуючи вкрай важкий стан місіс Етол Портер, остінські судові чиновники задовольнили його прохання, щоправда, при цьому вдвічі, порівняно з попереднім разом, збільшили суму застави. Ні Етол, ні її батьки жодним словом не дорікнули Біллові за його втечу: вони щиро вірили в його невинність і сподівалися, що адвокати зможуть довести її у суді. Радість, спричинена поверненням коханого чоловіка, на деякий час повернула Етол життєві сили. Білл був надзвичайно уважним до дружини і весь час проводив з родиною. Однак хвороба не відступила і 25 червня 1897 року Етол померла. Восьмирічна Маргарет дуже важко переживала цю трагедію, і батько з усіх сил намагався повернути доньку до природного для її віку способу життя, де обов’язково має знаходитись час для розваг і веселощів. Батьки Етол всіляко опікувалися справами зятя і єдиної онуки, підтримуючи їх у скрутні часи. Містер Роуч заохочував Білла до продовження журналістської кар’єри, створював всі умови для того, щоб він писав та друкувався. Успіх не примусив себе довго чекати: новела “Чудо в ущелині” була високо оцінена Національним синдикатом “Макклюр і компанія”, а це відкривало великі перспективи. Втім мріям Портера і Роучів у той час ще не судилося здійснитися: попереду був суд і його жорстокий вирок.

На судовому засіданні Вільям Сідні Портер категорично заперечував свою провину, однак на своє виправдання не сказав майже нічого, чим дуже здивував і адвоката, і родичів. Так, 25 квітня 1898 року остінський суд приговорив його до п’яти років ув’язнення в Колумбусі — тюрмі штату Огайо.

Роучі робили все можливе, щоб полегшити перебування їхнього зятя у в’язниці. Крім того, у великій нагоді стала професія аптекаря, яку Портер освоїв ще у Грінсборо. В Колумбусі не вистачало медичного персоналу, тож Вілла відразу ж призначили нічним аптекарем у арештантському шпиталі. На відміну від інших засуджених, які жили в жахливих умовах, Портер мав окрему кімнату і харчувався разом із обслуговуючим персоналом. Він не потерпав від фізичних страждань, але моральні муки були майже нестерпними.

Про цей найбільш складний період життя Вільяма Сідні Портера можна дізнатися з його нечисленних листів до місіс Роуч та зі спогадів Ела Дженнінгса, якого доля знову звела з Біллом, на цей раз у Колумбусі. Картина жахливих тюремних буднів, якою вона постає з листів письменника та з книги його товариша по нещастю, є настільки драматичною, що сьогодні навіть важко собі уявити, як в таких нелюдських умовах Портерові вдалося зберегти почуття гумору та зворушливу віру в світлі перспективи людства. В одному зі своїх листів, датованому 8 липня 1898 року, він писав: “Страждання і смерть повсякчас супроводжують мене. Буває так, що протягом цілих тижнів щоночі хтось помирає... Самовбивство тут настільки ж буденна річ, як пікнік у звичайному житті. Кожні два-три дні ми з доктором серед ночі біжимо з усіх ніг до чиєїсь камери. Її мешканець вже звів рахунки з життям, отруївся, повісився, перерізав собі горлянку, відкрив у камері газ, заткнувши перед тим усі щілини, чи придумав іще щось. Більшість бідолах зазвичай добре продумують усе наперед і діють без осічки”.[4]

Змушений постійно стикатися з людським болем, породжуваним жорстоким ставленням тюремної влади до в’язнів, Білл глибоко страждав через те, що ніяк не міг полегшити долю цих нещасних людей. Страшні спогади про Колумбус назавжди закарбувалися у його свідомості і, як стверджував Ел Дженнінгс, “ніколи, навіть у найбільш радісні миті свого успіху в Нью-Йорку, Портер не міг стерти зі своєї пам’яті цих шматуючих душу споминів — тіней тюремних стін”[5]. Зіткнення з сотнями зламаних і понівечених суддівськими помилками доль не лише відгукувалося в серці письменника болем і співчуттям, але й породжувало щире прагнення щось змінити, якось переписати начисто ці драматичні життєві історії, щоб побачити хоч якийсь проблиск надії.

Дослідники творчості О.Генрі часто закидають йому відсутність гострого соціального критицизму і навіть іноді звинувачують його в тому, що він тікав від реальної дійсності у вигаданий карамельно-підсолоджений світ щасливих фіналів[6]. Справді, письменник не належав до когорти тих непримиренних критиків американської реальності (Едіт Вортон, Генрі Адамс, Френк Норріс, Гемлін Ґарленд та ін.), яких президент Теодор Рузвельт назвав “разгрібачами сміття”, але його свідома відмова від натуралістичного змальовування непривабливої правди тогочасного соціального життя мала цілком зрозуміле світоглядно-психологічне підґрунтя. Думається, що під час перебування у в’язниці, у свідомості письменника сформувалася чітка й досить однозначна творча установка, сутність якої полягала в тому, що література має повертати людині надію на краще і зміцнювати в ній віру в можливість перемоги добра над злом. Дослідники називають такий етико-художній імператив О.Генрі “теорією компромісу” і наголошують, що біля її витоків стояло притаманне новелістові загострене відчуття чужого болю та зумовлене особливостями його мистецького кредо бажання втішити, розрадити словом, подарувати хоча б ілюзію радості. У світі людських страждань, соціальної несправедливості й розчарувань, О.Генрі брав на себе місію “великого розрадника", який наважувався на власний розсуд “виправляти” помилки долі та, взявши у помічниці примхливу й непередбачувану Фортуну, коригувати численні сценарії людського життя таким чином, щоб воно здавалося більш світлим і щасливим.

Аргументом на користь такого припущення можна вважати досить дивну, на перший погляд, трансформацію однієї життєвої історії, з якою Білл Портер зіткнувся в Колумбусі, у типово о.генрівський різдвяний сюжет. Серед в’язнів, з якими доля звела тюремного аптекаря Портера, був такий собі Ричард Прайс, зломщик сейфів, котрий відбував довічне ув’язнення. Про його унікальну майстерність — уміння відкрити будь-який найскладніший замок без жодного інструменту — ходили легенди. Секрет Прайса полягав у тому, що він за допомогою терпужка надпилював на вказівних пальцях рук нігті разом з живою тканиною, щоб оголити нерви і зробити руки вкрай чутливими до найменших вібрацій цифрових кодів сейфа. Одного разу дирекція великого банку, казначей якого втік, залишивши замкненим сейф із важливими документами, звернулася до тюремної адміністрації за допомогою. Прайсу було обіцяно звільнення, якщо він зможе відкрити сейф. В’язень дав згоду і успішно виконав поставлене завдання, однак, віроломні представники влади не виконали своєї обіцянки, і не випустили його на волю. Хворий на туберкульоз Прайс не витримав цього психологічного потрясіння і невдовзі помер.

Через кілька років після смерті Прайса, у 1903 році, вже відомий письменник О.Генрі надрукує одне зі своїх найкращих оповідань — “Знайдене виправлення”. Його герой — молодий зломник сейфів Джиммі Валентайн — приїздить до провінційного містечка, щоб пограбувати черговий банк. Але, закохавшись у доньку банкіра, він відмовляється від попередніх планів, відкриває власну крамничку та перетворюється на респектабельного джентльмена Ральфа Спенсера. Напередодні весілля з банкіровою дочкою він вирішує відіслати валізку зі злодійськими інструментами своєму колишньому колезі по ганебному ремеслу і тим самим остаточно покінчити з минулим. Коли Джиммі з валізкою в руках заходить до банку, щоб зустрітися з нареченою, він дізнається про нещастя: п’ятирічну онучку банкіра її сестричка випадково закрила у новому сейфі, який неможливо відкрити, і перелякана дитина може задихнутися, якщо терміново не надійде допомога. Колишній злодій опиняється перед вибором: життя дитини чи особисте щастя. Він без вагань обирає перше і, скориставшись інструментами зі своєї валізи, швидко відчиняє двері сейфу, рятуючи життя дівчинки. Тим самим Джиммі, якого присутні знали як Ральфа Спенсера, викриває себе. Тож, розпрощавшись з надіями на краще майбутнє, молодий чоловік прямує до виходу з банку, де на нього чекає сищик Бен Прайс. Він тривалий час переслідував Джиммі Валентайна і, нарешті вистеживши його, випадково став свідком благородного вчинку. Коли байдужий до своєї подальшої долі Джиммі, визнаючи свою поразку, першим звертається до сищика, той, вражений його шляхетністю й мужністю, робить вигляд, ніби вони не знайомі. Як бачимо, історія Джиммі Валентайна і своїми деталями, і фіналом, і загальною оптимістично-життєстверджуючою тональністю суттєво відрізняється від трагічної історії його вірогідного прототипу — Ричарда Прайса, в’язня Колумбуса. Втім зв’язок між сюжетом новели О.Генрі і драматичним епізодом його тюремних спогадів є очевидним, хоча сам автор, плануючи своє майбутнє життя після виходу із в’язниці, сподівався, що зможе “витравити зі своєї пам’яті будь-які згадки про те, що колись дихав смородом цих жахливих стін”[7].

До речі, новела “Знайдене виправлення”, яка відразу ж підкорила читацьку публіку, принесла величезний фінансовий зиск не своєму авторові, а іншим, більш підприємливим людям. Продюсер Джордж Тейлор за 500 доларів викупив у О.Генрі право на сценічну обробку новели, а драматург Поль Армстронг перетворив її на п’єсу “Такий собі Джим Валентайн”, яка мала шалений успіх і принесла їм сто тисяч доларів прибутку.