Розділ «Коловороти долі Вільяма Сідні Портера»

За часів перебування у в’язниці Вілл Портер, чия вразлива душа переповнювалася болем і співчуттям до чужого горя, знаходив єдину відраду в тому, що в години дозвілля міг цілковито віддаватися своїй улюбленій справі — писати оповідання. Можливо, саме занурення у сповнений світла і різдвяних чудес світ власної фантазії допомогло йому вижити, не зламатися під тягарем випробувань, а головне, зберегти унікальну властивість — бачити можливість щасливого виходу із будь-якої, навіть найскрутнішої ситуації. Цікаво зазначити, що до розуміння внутрішнього світу О.Генрі найближче підійшов його колега по перу Ептон Синклер, який у своїй п’єсі “Білл Портер” (1925) змалював декілька вигаданих сцен із тюремного життя і відтворив ті гіпотетичні мотиви, якими міг керуватися письменник-арештант, обираючи власну творчу стратегію. У п’єсі Синклера є епізод спілкування Білла Портера з тінню Етол, яка зупиняє свого чоловіка, готового активно заявити свій протест проти існуючих порядків і ризикнути власним життям. Слова, які Синклер вкладає в уста Етол, є, по суті, власним мистецьким і життєвим кредо О.Генрі: “Природа щедро наділила тебе фантазією, ніжністю і потоком блискучих слів, які можуть підбадьорити... Ти навчишся знаходити нові слова..., нове співчуття... Ти знайдеш свій власний шлях, як допомогти людям..., як викликати у них співчуття до них самих... Я бачу їх, жадаючих цієї злитої зі сміхом жалості, що дарована тобі... Іди ж, Білл Портер, і виконуй своє високе призначення!”[8].

Під час перебування в Колумбусі, де він провів три роки й три місяці, Вільям Сідні Портер написав чотирнадцять оповідань, які були підписані псевдонімом О.Генрі (O’Henry). Слід зауважити, що написання цього псевдоніму через апостроф, тобто на ірландський манер, є неправильним. Достеменних відомостей про те, чому письменник обрав саме цей псевдонім, не збереглося, очевидним є лише той факт, що він приховував своє справжнє ім’я, аби ніхто не дізнався, що твори надходять із в’язниці.

Біографи письменника висловлюють декілька припущень стосовно походження псевдоніма. Найпоширенішою є версія, згідно з якою Портер, створюючи своє літературне ім’я, взяв за основу ім’я французького фармацевта Етьєна Оссіана Анрі (Etteine-Ossian Henry) — автора популярного аптекарського довідника, що завжди був у нього під рукою за часів ув’язнення. Втім існують й інші гіпотези. Згідно з однією із них, псевдонім О.Генрі походить від імені тюремного охоронця Орріна Генрі (Orrin Henry), який служив у Колумбусі в ті часи, коли Портер відбував там ув’язнення. Згідно з другою гіпотезою, яку обґрунтовує дослідник Гай Давенпорт, псевдонім є похідною від назви тюрми і утворився шляхом скорочення слів “Ohio Penitentiary”. Крім того, існує припущення, що псевдонім походить від вигуку “Oh, Henry!”, який часто звучав на адресу кота на прізвисько Генрі у родині Джозефа Гаррела — остінського друга Вільяма Портера, в домі якого він мешкав у 1884—1887 роках. Цей кіт був сімейним улюбленцем, і Вілл, котрий з раннього дитинства був затятим любителем котів (свого часу в їхньому будинку в Грінсборо жило дев’ятеро приблудних котів), в ньому душі не чув. Прихильники цієї версії стверджують, що вперше Вільям Портер використав літературний псевдонім О.Генрі ще у 1886 році, тобто саме тоді, коли жив у родині Гаррелів.

Стимулом, який змусив арештанта № 30644 взятися за перо, було почуття провини перед донькою Маргарет, яку він ніжно любив. Дівчинці сказали, що батько поїхав у бізнесових справах, тож вона навіть не здогадувалася про місце його справжнього перебування. Роучі, які виховували Маргарет, змушені були переїхати з Остіна до Пенсільванії, щоб онука випадково не дізналася гіркої правди про батька. Білл писав їй турботливі і сповнені жартівливих пасажів листи, де ніщо не нагадувало про той страшний і жорстокий світ, в якому він волею долі опинився. Своє перше оповідання “Різдвяний подарунок Діка-Свистуна” він відправив восени 1899 року до популярного журналу Макклюра, сподіваючись заробити гроші на різдвяний подарунок для Маргарет. Цього разу йому пощастило: оповідання було відразу ж надруковане, і автор отримав гонорар, якого вистачило на подарунок доньці.

Із чотирнадцяти оповідань, які Вільям Портер через сестру одного в’язня — колишнього банкіра — переправив на волю, надруковано було лише три, всі інші неодноразово повертали для перероблення. Деякі з них, зокрема “Санаторій на ранчо”, “Без вимислу”, “Туман у Сан-Антоніо”, “Прозріння сліпого”, згодом О.Генрі включить до своїх збірників, і вони набудуть чималої популярності у читачів.

Першими слухачами оповідань, написаних О.Генрі у тюрмі, були його друзі по нещастю — Ел Дженнінгс та ще кілька в’язнів. У своїх спогадах Дженнінгс неодноразово наголошуватиме на тому, яке дивовижне враження справляли ці оповідання на людей, котрі пройшли страшну у своїй жорстокій несправедливості школу життя. Дехто з них навіть не міг стримувати сліз, хоча до того жодного разу в житті не плакав. “У моторошній атмосфері тюрми з її смертями й жорстокістю, — згадував Ел Дженнінгс, — цінився м’який, добрий сміх його таланту — посмішка, народжена з глибин душевної болі, ганьби приниження, посмішка, що посилала хвилі співчуття і надії до сердець усіх чоловіків і жінок, де б вони не були”[9].

Термін ув’язнення Вільяма Сідні Портера був скорочений з п’яти до трьох років і трьох місяців, але і цього часу вистачило, щоб залишити незагойні рани на його серці. Перед виходом із Колумбуса він сказав Дженнінгсу, що має намір “глибоко поховати Вілла Портера, аби ніхто ніколи не дізнався, що він харчувався на каторзі в штаті Огайо”[10]. Втім страх викриття постійно гнітив йому душу. Ґільмен Голл, який зблизився з О.Генрі у 1903 році, згадував, що, коли вони заходили у будь-який нью-йоркський ресторан чи бар, письменник завжди з тривогою озирався на всі боки, наче побоюючись якоїсь небажаної зустрічі.

Відразу ж після звільнення з в’язниці, що відбулося 24 липня 1901 року, Вілл відправився в Пітсбург, де мешкали Роучі і його донька Маргарет. Рідні прийняли його з радістю, однак відчуття провини перед ними страшенно пригнічувало. Деякий час він працював в аптеці та продовжував писати оповідання для різних газет. Надсилаючи чергову новелу до редакції того чи іншого нью-йоркського журналу, Вілл сподівався, що одного дня він зможе вирватися із похмурого промислового Пітсбурга, який навіював на нього смертельну нудьгу, та податися туди, де вирує життя. Невдовзі його мрія здійснилася: оповідання O. Генрі дуже сподобалися співробітникам нью-йоркського журналу “Енсліс” Ґілману Голлу і Ричарду Даффі і вони запросили його до Нью-Йорка, щоб обговорити плани майбутнього співробітництва.

З квітня 1902 року розпочинається нью-йоркський період життя Вільяма Сідні Портера — найпродуктивніший період творчої біографії О.Генрі, час його блискавичного тріумфу і недовгої слави. Перші півтора роки письменник докладав чималих зусиль, аби втриматися на плаву і завоювати авторитет у досить вимогливої читацької публіки. Він уникав спілкування з професійними літераторами і взагалі ніколи не афішував зв’язок між Біллом Портером і О.Генрі. Один із його майбутніх біографів В.Вільямс, котрий познайомився з письменником у Нью-Йорку, так описував особливості його характеру: “Цей чоловік завжди був самотній — і у натовпі, і наодинці з собою. Ця властивість була для нього водночас і необхідною, і обтяжливою... Я знаю, що О.Генрі часто намагався, намагався з усіх сил, вийти зі своєї шкаралупи, але ніколи йому не вдавалося відійти від неї далеко. Ніколи він не був тим, про кого кажуть — душа компанії, але кожен, хто коли-небудь зустрічався з ним, міг поручитися, що це хороша людина. Він мав рідкісний дар уважної доброти, великодушності й співчуття, і це приваблювало людей до нього, попри всю його відчуженість, замкнутість і повну достоїнства стриманість”[11].

О.Генрі хронічно не вистачало грошей, оскільки гонорари, як правило, обмежувалися кількома десятками доларів і рідко перевищували півсотні. Вперше смак справжнього успіху він відчув наприкінці 1903 року, коли головний редактор “Санді Ворлд” запропонував йому річний контракт на 52 оповідання з твердою оплатою по сто доларів за кожне. Тож наступний 1904 рік став одним із найпродуктивніших у творчій біографії письменника: цього року він написав 66 оповідань, став респектабельним джентльменом, оселився у просторій затишній квартирі на вулиці Ірвінг-Плейс, яка, до речі, отримала назву на честь одного зі своїх колишніх мешканців — відомого американського письменника Вашингтона Ірвінга.

Успіх у читачів не лише зробив О.Генрі одним із найбільш бажаних авторів для будь-якого видання, але й підживлював його творчу енергію. У 1904 році з’явився перший і єдиний його роман “Королі і капуста”, який і сьогодні читається з величезним інтересом, викликаючи чимало асоціацій із сучасним політичним життям. У наступному році в найпрестижніших американських журналах і газетах було надруковано ще 54 оповідання О.Генрі, тоді ж він розпочав активну роботу над укладанням збірників своїх новел. Усього він встиг підготувати і видати сім збірників: “Чотири мільйони” (The Four million, 1906), “Запалений світильник” (The Trimmed Lamp, 1907), “Серце Заходу” (Heart of the West, 1907), “Голос міста” (The Voice of the City, 1908), “Благородний шахрай” (The Gentle Grafter, 1908), “Дороги долі” (Roads of Destiny, 1909), “Вибране” (Options, 1909).

У 1907 році спостерігався певний спад творчої активності О.Генрі (написано лише 11 оповідань), щоправда, саме у цей час у житті Вільяма Портера відбувалося чимало важливих подій, головна з яких — роман із Сарою Коулмен, що завершився шлюбом. Тридцятисемилітня вчителька з Ешвілла, котра щиро захоплювалася творчістю О.Генрі, написала йому листа, в якому відверто запитала у письменника, чи не є він тим самим Біллом Портером, що двадцять років тому співав серенади під її вікном у південному містечку Грінсборо. Їхній роман розпочався з листування, згодом була зустріч, яка обох приємно здивувала, а потім — відверта розповідь Портера про найдраматичнішу сторінку його життя. Шлюбна церемонія відбулася в Ешвіллі 27 листопада 1907 року. Сара і донька Білла швидко знайшли спільну мову: вони обидві цікавилися проблемами мистецтва і обидві займалися літературною творчістю.

Другий шлюб Вільяма Сідні Портера важко назвати щасливим. Хоча Білл і Сара й ставилися один до одного зі щирою симпатією, та все ж через два роки їм довелося роз’їхатись. Сара так і не змогла пристосуватися до напівбогемного способу життя чоловіка, а він, зі свого боку, не зміг, а можливо, і не хотів відмовлятися від своїх звичок, їхня спроба створити затишне сімейне гніздо в тихому провінційному Ешвіллі зазнала краху, оскільки Білл не уявляв свого життя без Нью-Йорка, що був для нього не просто улюбленим містом, а тією стихією, в якій він почувався неначе риба у воді, і з якої черпав життєві сили та творчу наснагу. Повернувшись до Нью-Йорка, вони жили окремо, підтримуючи дружні стосунки і піклуючись про Маргарет. У 1908 році О.Генрі написав 29 оповідань, а у наступному — лише вісім, витративши багато часу на спроби сценічних постановок своїх новел. Близьких і друзів, безперечно, тішили літературні успіхи письменника, однак стан його здоров’я все частіше викликав серйозне занепокоєння.

Ритм життя О.Генрі в Нью-Йорку був воістину виснажливим. Як свідчить його тогочасне листування з редакторами газет і журналів, майже завжди він надавав свої матеріали в останній момент. Незрідка редакційні кур’єри сиділи у нього над душею, коли він дописував чергову новелу. Інколи йому доводилося писати два оповідання одночасно, іноді, щоб своєчасно виконати зобов’язання, він повністю відмовлявся від Відпочинку і сну. Аби мобілізувати внутрішні резерви організму, він усе частіше вдавався до алкоголю. Біограф письменника Дж. Ленгфорд наводить вельми красномовний фрагмент одного із листів О.Генрі, в якому крізь властиву цьому новелістові іронію проступає гіркота самовикриття. “Насамперед, — пише автор листа, — вам необхідні кухонний стіл, табуретка, олівець, листок паперу і стакан відповідного розміру. Це знаряддя праці. Далі ви дістаєте із шафи пляшку віскі і апельсин — продукти, необхідні для підтримання письменницьких сил. Починається розробка сюжету (можете вдавати, що це і є натхнення). Додаєте до віскі апельсиновий сік, випиваєте за здоров’я журнальних редакторів, загострюєте олівець, розпочинаєте роботу. На момент, коли всі апельсини вже вижаті і пляшка порожня, ваше оповідання є закінченим і придатним до продажу”[12].

У важких буднях літературного поденника О.Генрі, безперечно, було й чимало світлих моментів. Майже всі, хто спілкувався з ним у ті часи, коли літературна діяльність почала приносити йому не тільки славу, а й непоганий заробіток, згадують про його дивну щедрість. Він завжди був дуже чутливим до чужого болю, і як тільки в його кишенях з’являлися гроші, він обов’язково знаходив біля себе — у натовпі, за стійкою бару чи за столиком у кав’ярні — того, хто, на його думку, потребував цих грошей набагато більше за нього самого. У своїх творах, і у повсякденному житті йому подобалося дарувати людям радість, тож він ніколи не відмовляв собі у такому задоволенні, як стати для когось тим самим щасливим випадком, тією довгоочікуваною посмішкою фортуни, які так часто зустрічалися у фіналах його новел. Бідна дівчина, що подібно до Делли із “Дарів волхвів” змушена була економити кожен цент, могла просто так отримати від вишукано шляхетного містера Портера двадцятидоларову купюру, а бездомний бродяга чи голодний жебрак, які випадково потрапляли йому на очі, бували приємно здивовані по-царськи щедрою милостинею. Бідняк, що не мав чим заплатити за лікування, міг запросто звернутися за допомогою до відомого своїм непоказним благодійництвом делікатного мешканця будинку на Ірвінг-Плейс, і той відсилав його до знайомого лікаря, котрому час від часу підкидав грошенят.

Інколи добротою Вільяма Портера відверто зловживали, однак він сприймав це скоріше із сумом, ніж із роздратуванням чи гнівом. Так, одного разу він дав притулок одному бідному молодому літератору, який виявився нахабним ледарем, тож, аби позбутися його присутності, О.Генрі довелося викласти чималу суму грошей. У спогадах Ела Дженнінгса наведена інформація про колишню мешканку Остіна Луїзу Шотт, яка спочатку звернулася до письменника з проханням про допомогу, а згодом стала його регулярно шантажувати, щоразу вимагаючи все більшу і більшу суму за мовчання про його колишні проблеми з законом. Від Ела Дженнінгса походить версія, що всі фінансові проблеми О.Генрі в період його популярності та доволі високих заробітків (у 1906 році, приміром, редактори пропонували йому по п’ятсот доларів за одне оповідання) були спричинені надмірними апетитами цієї невгамовної шантажистки.

Достеменно невідомо, чи справді шантаж мав місце в житті О.Генрі, однак навіть у часи своєї найбільшої популярності він досить часто не мав у кишені жодного долара і змушений був брати в борг у друзів або ж вимагати від редакторів оплату наперед за ще ненаписані твори. Це породжувало в душі письменника психологічний дискомфорт, який він все частіше намагався втамувати алкоголем. Інтелектуальні перенапруження, постійний страх викриття, що весь час переслідував його після виходу із Колумбуса, прогресуючий діабет — усе це швидко підривало його життєві сили. Фізично і морально виснажений, вкрай знесилений постійним пошуком усе нових і нових сюжетів, він до останніх днів намагався не падати духом і сподівався, що ще зможе виконати свої зобов’язання перед редакторами і театральними продюсерами та свої обов’язки перед сім’єю. Проте його надіям і сподіванням не судилося здійснитися.

У своєму номері в готелі “Каледонія” 3 червня 1910 року під час телефонної розмови О.Генрі втратив свідомість і друзі відвезли його до найближчої лікарні. Ввечері 5 червня він звернувся до покоївки з дивними словами: “Запаліть світло, я не хочу йти додому в темряві”. Наступного ранку Вільям Сідні Портер помер. Після панахиди, що відбулася у маленькій церкві в центрі Нью-Йорка, його поховали в Ешвіллі.

Так скінчилася сповнена трагічних перипетій і драматичних епізодів історія життя видатного американського письменника — Вільяма Сідні Портера, а життя новел О.Генрі продовжується, ставши однією із яскравих сторінок історії літератури США.