Розділ «Чотири роки по тому…»

— Я просто не розумію, що трапилося, — пробурмотіла Андреа, крутячи в руках зламаний помішувач для кави.

Бакстер ігнорувала її. Вона вже остаточно усвідомила, що, попросивши Андреа про допомогу, припустилася однієї з найбільших помилок у своєму житті, і щиро намагалася зрозуміти, як же так сильно могла помилитися в ній.

— Тобі геть нічого не можна довірити, — сказала їй Бакстер. — Ніколи не замислювалася, що все, до чого ти торкаєшся, перетворюється на лайно?

Бакстер спокушала думка знову розпалити сварку, однак вона вирішила, що нічого доброго з цього не вийде, до того ж Андреа вже й так почувалася винною та пригніченою, як і вона сама.

— Я думала, що допомагаю, — сказала Андреа, звертаючись сама до себе. — Саме так, як ти й сказала: «Якби нам тільки вдалося врятувати хоч одного з них, для Натана все здавалося б не таким безнадійним».

Бакстер вагалася, вирішуючи, чи варто розповідати Андреа про те, як він зачинив її в конференц-залі минулого ранку, а потім облишила й вирішила тримати язика за зубами.

— Здається, ми втрачаємо його, — сказала Андреа.

— Ґарланда?

— Вульфа.

Бакстер похитала головою.

— Ми — ні.

— Вам обом слід… Якщо ти хочеш… Ти здаєшся… Він має бути щасливим.

Якимось чином Бакстер зрозуміла, що Андреа мала на увазі, але проігнорувала невисловлену пропозицію.

— Ми — ні, — рішуче повторила вона.

«Пробач. З мене вечеря. Люблю тебе. Цьом»

Едмундс сидів на своїй половині столу Бакстер, намагаючись непомітно для Сіммонса написати повідомлення Тіа. Вона вже проігнорувала три його попередні вибачення.

— Едмундсе! — рявкнув Сіммонс якраз позаду нього. — Якщо ти маєш час на повідомлення, то знайдеш його й на те, щоб поїхати до судмедекспертів та з’ясувати, що в біса трапилося з тим чоловіком.

— Я?

— Так, ти, — випалив Сіммонс, із ненавистю глянувши на телефон, який тієї миті почав дзвонити в його кабінеті. — Вульф і Фінлі на іншому кінці країни, а Бакстер усе ще в лікарні. Тож у мене залишився ти, і тільки ти.

— Так, сер.