Розділ «Чотири роки по тому…»

Викривлене у неприродній позі, оголене тіло, здавалося, зависло у футі над нерівною підлогою. Воно було повернуте спиною до кімнати і ніби визирало крізь величезне вікно. Сотні майже невидимих ниток, прикріплених до двох промислових металевих гаків у стелі, утримували тіло непорушно на місці.

Вульфу знадобився якийсь час, щоб помітити найнеймовірнішу рису сюрреалістичної сцени перед ним: чорна нога була прикріплена до білого торса. Нездатний осягнути побачене, він пройшов углиб кімнати. Підійшовши ближче, Вульф помітив величезні стібки, якими різні частини тіла, які не пасували одна одній, пришили докупи: одна чорношкіра чоловіча нога, інша — біла, з одного боку велика чоловіча рука, а з іншого — засмагла жіноча; сплутане чорне волосся зловісно звисало на стрункий блідий жіночий торс у веснянках.

— Я ж казала, — прошепотіла Бакстер.

— Що в біса тут робить преса? — Вульф почув крик свого шефа, не призначений комусь конкретно. — Присягаюся, у цьому відділку більше пробоїн, аніж у «Титаніку». Якщо я побачу хоч когось, хто з ними розмовлятиме, відстороню!

Вульф посміхнувся, добре знаючи, що Сіммонс лише розігрує роль типового шефа. Вони знали один одного вже більше десятка років, і аж до випадку з Халідом Вульф вважав його своїм другом. Попри цю вимушену браваду, Сіммонс насправді був вихований, уважний і компетентний поліціянт.

— Вульфе! — Сіммонс швидко підійшов до них.

Він був майже на фут[11] нижчий за Вульфа, а тепер, у свої п’ятдесят, ще й завів собі шефське черевце.

— Мені ніхто не казав, що сьогодні день штатського.

Вульф почув, як Бакстер захихотіла. Він вирішив скористатися тією ж тактикою, що й раніше, і проігнорував цей коментар. Після ніякової тиші Сіммонс повернувся до Бакстер.

— Де Адамс? — запитав він.

— Хто?

— Адамс. Твій новий напарник.

— Едмундс?

— Правильно. Едмундс.

— А я звідки знаю?

— Едмундсе! — заревів Сіммонс через усю кімнату, набиту людьми.

— Це він тепер твій новий напарник? — тихо запитав Вульф, неспроможний приховати у своєму голосі натяку на ревнощі, і це змусило Бакстер посміхнутися.

— Я замість няньки, — прошепотіла вона. — Він перевівся до нас із Фрауда. Бачив лише кілька трупів. Згодом може навіть заплакати.

Крізь натовп до них незграбно пробирався молодий чоловік. Йому було десь двадцять п’ять. Надто худорлявий і бездоганно вдягнений, якщо не зважати на брудне рожевувато-блондинисте волосся. Він тримав напоготові записника й осяйно всміхнувся своєму шефу.

— Якого висновку дійшли судмедексперти? — запитав Сіммонс.