Розділ «Чотири роки по тому…»

— Відмінно, — сказав Сіммонс. — Вульфе, щойно зустрінеш мера, сюди вас супроводжуватиме озброєний поліціянт. Не забувай, що це велика будівля і всіх, хто тут є, ми не знаємо. Із тієї миті, як ви зайдете до кімнати для допитів, знай, що це надовго.

— Як надовго? — запитав Вульф.

— Доки ми не переконаємося, що мерові нічого не загрожує.

— Я принесу тобі букет, — вигукнув зверхній детектив на ім’я Сандерс, вважаючи свою репліку веселою.

— Насправді, мене цікавило, що буде на обід, — відповів Вульф.

— Риба-фугу, — продовжував глузувати Сандерс, випробовуючи терпіння Сіммонса.

— Сандерсе, гадаєш, що це смішно? — заволав Сіммонс, можливо, трохи переборщивши заради заступника комісара. — Вимітайся!

Детектив почав заїкатися, як школяр, якого сварили:

— Насправді, я фізично не зможу цього зробити… через ізоляцію.

— Тоді просто сядь і заткнися.

Обравши найгірший із можливих моментів, до кімнати зайшли Бакстер і Едмундс.

— Приємно, що ви обоє приєдналися до нас. У мене є довгий перелік незначних правил, яких ви маєте дотримуватися, — Сіммонс кинув Бакстер папку, й вона передала її Едмундсу. — Тож поки ви всі тут: у нас шість мертвих жертв, частини яких пришили докупи, погроза вбити мера та імена п’яти інших можливих жертв.

Ваніта продовжувала, не звертаючи уваги на повну кімнату розгублених людей:

— У когось є якісь…

— Додайте ще, що те лялькове страховисько вказувало на вікно Натана, — радісно озвався Фінлі.

— І це також. У когось є якісь теорії? — відповіддю на запитання Сіммонса стала ціла кімната пустих облич. — Хто-небудь?

Едмундс, вагаючись, підняв руку.

— Це виклик, сер.

— Продовжуй.

— В університеті я писав доповідь, для якої досліджував мотиви серійних убивць, які змушують їх відправляти в пресу чи поліцію офіційні повідомлення. Зодіак, чи Усміхнений Вбивця…