Розділ «Чотири роки по тому…»

— Коли дістанешся туди, прямуй відразу до посольства і скажи їм, хто ти, — Вульф тримав її ніжну руку у своїй і на тильному боці долоні написав номер мобільника. — Просто дай мені знати, коли зробиш це.

Вони під’їхали до воріт за кілька хвилин до вильоту. Де Коста пішов переговорити з персоналом, а Вульф і Ешлі в цей час зійшли з візка й дивилися одне на одного.

— Летімо разом, — сказала вона.

Вульф похитав головою.

— Не можу.

Ешлі передбачила таку відповідь. Вона підійшла ближче, притислася до нього й заплющила очі.

— Місіс Локлен, — покликав Де Коста від квиткового столу. — Нам потрібно, щоб ви зійшли на борт, зараз же.

Ешлі стримано всміхнулася Вульфу і відвернулася.

— Потім, Вульфе, — невимушено кинула вона.

— Потім, Локлен.

Щойно вона зійшла на борт, Де Коста зачинив ворота і попросив контрольну вежу дати літаку пріоритетний дозвіл злетіти. Вульф подякував йому за допомогу і попросив залишатися позаду. Він зміг би домовитися з митницею і сам. Його паспорт був у внутрішній кишені. Він навіть не був упевнений, навіщо брав його із собою. Це лише ускладнило відповідь Ешлі, коли вона наполегливо просила летіти разом із нею. Утекти від безладу, який чекав на нього в Лондоні, він ще поки міг.

Він спрагло спостерігав, як літак Ешлі зайняв позицію на злітній смузі, рушив далі, а потім піднявся у яскраве вечірнє небо, подалі від небезпеки, подалі від нього.

Розділ 30

Констебль Дін Гарріс сидів у своєму звичному незручному кріслі у великій, однак незатишній вітальні. Він читав у світлі, дорогої на вигляд, настільної лампи, яка нестійко балансувала на підвіконні, і не звертав уваги на телевізор у беззвучному режимі. Він увімкнув його лише, щоб забезпечити собі хоч якесь товариство, яке допомогло б йому провести ще одну самотню ніч у незнайомому будинку.

Усі його знайомі новобранці надзвичайно заздрили, дізнавшись, що він братиме участь у справі «Ляльки». Вони все ще були на тому етапі своєї кар’єри, де продовжували рахувати побачені трупи, тому «Валієць» був для них героєм, адже він єдиний із групи по-справжньому вдарив когось електрошокером.

Дін байдуже сприйняв своє призначення, хоча потайки дуже пишався цим. Звісно ж, він розповів про це своїй родині, знаючи, що новини поширяться як вірус, обростаючи важливістю його ролі та вигадуючи для нього посаду, назву якої він так і не запам’ятав. От тільки він не передбачив, що проведе два тижні, охороняючи дівчинку, яка лише випадково виявилася тезкою справжньої цілі вбивці.

Родина Локлен мала все, однак ігнорувала його і жила своїм життям, попри завдані їм незручності. Вони мусили змиритися з його присутністю у своєму домі і, зрозуміло, були на межі, не дозволяючи маленькій Ешлі навіть до ванної кімнати йти самій, хоча і знали, так само як і він, що їхня дев’ятирічна донька ніяк не пов’язана з якимось там убивцею чи будь-ким іншим, причетним до справи. Він хоча б не один такий був. Імовірно, по всій країні було десятки Ешлі Даніел Локлен, яким довелося неохоче розділити своє помешкання з поліціянтами.

Дін відволікся від своєї книжки, коли нагорі почувся гучний скрип, а потім якесь дзижчання. Він повернувся до сторінки, однак загубив місце, де читав. За останні два тижні він почав розпізнавати всі виняткові риси великих старих будинків. Той конкретний звук належав автоматичному опаленню, яке вмикалося, коли вночі температура знижувалася.

Він голосно позіхнув і глянув на годинник. Оскільки він лише нещодавно отримав кваліфікацію поліціянта, воно й не дивно, що йому доручили нічну зміну. Хоча він уже пристосувався до розкладу і зміг поспати впродовж семи годин удень, але все одно відчував утому. Здавалося, що до шостої ранку ще так довго.

Він зняв окуляри та потер втомлені очі. Коли він знову їх розплющив, здавалося, що в кімнаті стало значно світліше, а на стінах танцювали мерехтливі тіні, змінюючи розташування залежно від химерної телевізійної програми. Йому знадобився якийсь час, щоб усвідомити, що у саду перед будинком чомусь увімкнулося потужне охоронне освітлення.