Розділ «Чотири роки по тому…»

— Я ж казала, ми переповнені.

Едмундс пройшов до голої стіни і почав систематично водити пальцями поверх свіжої білої фарби.

Лікарю стало не по собі.

— Я можу запитати, що ви шукаєте?

— Те, що ви не могли просто зітерти, — пробурмотів Едмундс.

Він виліз на ліжко, щоб оглянути віддалену стіну.

— Ми складаємо детальний звіт про пошкодження, щойно кімната звільняється. Якби щось залишилося, ми б знали.

Едмундс із гуркотом відсунув ліжко й нагнувся, щоб оглянути простір позаду в пошуках невидимих слідів Вульфа. Його пальці зупинилися на низці зазубрин на рамі ліжка.

— Ручку? — сказав він, відмовляючись відвертатися, адже боявся втратити їх.

Лікар квапливо передала йому стесаного олівця з кишені сорочки.

Едмундс схопив його та почав шалено щось писати.

— Перепрошую, детективе!

Повільно, нізвідки з’являлися темні обриси: букви, слова. Нарешті, він випустив олівця, сів на край ліжка і витягнув телефон.

— Що там? — стурбовано запитала жінка.

— Вам потрібно знайти, куди перевести цього пацієнта.

— Як я вже пояснювала…

Едмундс перебив її:

— Тоді мені потрібно, щоб ви замкнули ці двері за собою та переконалися, що їх ніхто та ніщо не відчинить, аж до приїзду команди криміналістів. Це зрозуміло?

Вульф і Ешлі проїжджали останню милю своєї подорожі в чотири сотні миль. Відколи вони покинули «Форд Ескорт», то зупинялися лише раз для того, щоб пересісти в непомітний фургон, який Вульф залишив там минулого вечора. Він був шумним і незручним транспортним засобом, однак лише за три сотні фунтів доставив їх куди потрібно, та ще й з двадцятьма хвилинами у запасі. Вони піднялися до кімнати «Лише для здачі багажу» біля терміналу і заквапилися до головного входу аеропорту Ґлазґо.

На задньому фоні безперестанно впродовж семи годин грало радіо. Було багато обговорень про неминуче вбивство Ешлі і що букмекерські контори змусили вибачитися, адже вони почали приймати ставки на те, о котрій годині її серце зупиниться.