Розділ «Чотири роки по тому…»

Дін устав і визирнув крізь високе вікно. Очевидно, сенсори руху зреагували на автоматичну систему поливу, коли рухомі струмені води виконували свою синхронну виставу перед єдиним глядачем. У прекрасному доглянутому саду не було ані душі, тому Дін знову сів і глянув на мовчазний екран, спостерігаючи за дурнуватими картинками, які бадьоро перемотували то вперед, то назад, так, немовби о такій годині когось це хвилювало.

Уже за двадцять секунд розпилювачі вимкнулися, яскраве світло згасло й кімната здавалася такою ж темною, як і раніше. Дін розслабився у кріслі й дав відпочити очам, які запекли, щойно він їх заплющив. Несподівано крізь повіки пробилася помаранчева смуга, і, коли він розплющив очі, його засліпило біле світло, яке заливало кімнату знадвору. Він прокрався до вікна поруч і, визирнувши, побачив, що тепер охоронне світло ввімкнулося за будинком, тоді як решту саду огортала темрява.

Потім у двері чорного входу шалено постукали. Дінове серце несамовито затріпотіло, і він схопив з відкритого каміна залізну кочергу. Він повільно пройшов до коридору, залитого неприродним світлом, і прокрався до чорного входу, ошалілий від яскравих плям перед очима від того, що його засліпило. Він надто пізно згадав про свій недоторканний електрошокер, прикріплений до тактичного паска в іншій кімнаті. Дін пройшов між рядами похмурих на вигляд портретів і, готовий до удару, заніс важку кочергу над головою.

Охоронне світло позаду згасло.

Діна огорнула темрява. Затамувавши подих, він чув, як щось наближається довгим коридором, і, запанікувавши, несамовито замахнувся, влучивши лише в повітря та дерев’яні панелі на стінах. Ще до того, як він устиг замахнутися ще раз, до його чола торкнулося щось тверде, й чоловік занурився в темряву.

Дін і гадки не мав, чи втратив свідомість, чи ні, і потягнувся до рації та натиснув тривожну кнопку, яка передавала все, що він говорив, відкритим каналом. Від крихітного екрана лилося зелене світло й відбивалося на осяяних стінах, і, коли Дін спромігся підвестися, провело його до вимикача.

— 299 Віктор Кіло, прошу підкріплення, — промовив він, а потім втратив рівновагу, впустивши рацію на підлогу.

Дін клацнув вимикачем. Над його головою ожила маленька люстра, відкриваючи низку брудних слідів, що вели далі коридором та сходами нагору до спальні Ешлі. Дін схопив із підлоги кочергу й піднявся сходами туди, де стрімко тьмяніючі відбитки черевиків різко повертали до дбайливо прикрашених дверей дівчинки.

Занісши зброю над головою, Дін увірвався всередину й побачив, що у розгромленій кімнаті порожньо. Останні брудні сліди на кремовому килимі вели до відчинених балконних дверей. Він визирнув на безлюдний сад і сів біля металевої огорожі, витративши весь адреналін, який відволікав його від запаморочення. Чекаючи на підкріплення, він витягнув телефон й набрав номер, якого йому дали того вечора раніше.

Едмундс заснув, укрившись піджаком. За останні кілька тижнів він провів більше ночей на дивані, ніж на власному ліжку. А от Бакстер сиділа за кухонним столом, читаючи повідомлення, яке щойно отримала, й навіть не думала лягати спати. Вона тихо вийшла сходами без килима, щоб перевірити всю родину Локлен, які, здавалося, геть виснажилися й спали у спальні Едмундса й Тіа.

Вульф мав рацію, коли попереджав, що вбивця прийде за дівчинкою, якщо не зможе дістатися до Ешлі. Вагаючись, Ваніта погодилася дозволити перевезти родину, хоча й вважала, що всі, хто братиме в цьому участь, просто змарнують час. Бакстер запропонувала розмістити їх у неї. У всякому разі так вона сказала команді.

Вона все ще не відкидала можливості, що Вульфа підставили. Зрештою, це була вже друга Ешлі Локлен, яку він намагався врятувати за один день. Бакстер вирішила зателефонувати єдиному, кому повністю довіряла, хоча й була шалено розлючена на нього.

Тіа була в матері, а тому Едмундс людяно погодився розмістити Бакстер та її аристократичних біженців. Показав їм будинок та, незважаючи на втому, заквапився до магазину, щоб купити дещо з необхідного, хоча й заледве міг собі це дозволити. Бакстер була вдячна за цей вчинок, адже так йому не довелося споглядати жах на обличчях заможної родини, коли вони розглядали своє жалюгідне тимчасове помешкання.

— Йому варто звільнити свою економку, — почула Бакстер бурмотіння місіс Локлен до свого пихатого чоловіка, коли вступила у мисочку з котячим печивом на підлозі в кухні.

Ще за вечерею Едмундс заснув на дивані, а це означало, що він не їстиме ні бобів, ні тостів і не матиме можливості поговорити з Бакстер наодинці. «Можливо, це й на краще», — думала вона. Нічого не змінилося. Він вважав Вульфа винним, і вона нічого не могла сказати, що змусило б його передумати. Едмундс не знав його так добре, як вона.

Вигадавши аргументи на захист Вульфа, щоб використати їх проти Едмундса вранці, Бакстер підняла телефон і написала коротке повідомлення:

«Дівчинка в безпеці. Потрібно поговорити. Подзвони. Цьом».

Вона знала, що Вульф позбудеться свого телефону, щоб не дати їй вистежити його. Проте все одно натиснула кнопку «відправити», відчуваючи потребу хоч якимось чином відчути зв’язок із найважливішою людиною у своєму житті, адже навіть уявити собі не могла, що більше ніколи не побачить його знову.

Андреа тихо сповзла з ліжка, щоб не розбудити Джефрі. Вона обгорнулася простирадлом, а потім спустилася сходами вниз на кухню. Крізь скляний дах жінка бачила, як на чорнильно-синьому небі вже починає світати. Саме цей дах і був причиною, чому тут завжди була така нестійка температура. Навіть узимку, поки в погожі дні над головою було сонце, у просторій кімнаті-студії було нестерпно, а на світанку літнього ранку у неї замерзли пальці лише від того, що вона ступала по холодних кахлях.

Андреа зачинила за собою двері, потребуючи приватності, й сіла за стіл, тримаючи в руках склянку апельсинового соку, і притиснула до вуха телефон. Дивно, але навіть після стількох років окремо для неї було зовсім нормальним зателефонувати Вульфу о 5 ранку. Вона не могла сказати цього ж про жодну людину у своєму житті, навіть про Джефрі, якщо на те не було вагомої причини.