Розділ «Частина 5 22/11/63»

— Йо-йо, алкоголь таке вміє. Скільки ви хильнули, перш ніж стрибнути за кермо?

— Аніскільки. Я пережив травму голови кілька місяців тому. — І я повернув голову, щоб він побачив те місце, де ще не відросло як слід волосся.

Він майже повірив, проте все одно попрохав мене дихнути йому в обличчя. Після цього пішла звичайна процедура.

— Доо’вольте поо’лянути на ваші документи.

Я показав йому свою техаську водійську ліцензію.

— Ви ж не збираєтеся кермувати всю дорогу аж до Джоді, так?

— Ні, офіцере, тільки до Північного Далласа. Я живу зараз в реабілітаційному центрі, що зветься «Едемські перелоги».

Я весь спітнів. Я сподівався, якщо він це помітить, то вирішить, що це всього лиш реакція людини, котра задрімала в закритій машині посеред теплого листопадового дня. І ще я сподівався — страшенно, — що він не попросить показати йому вміст портфеля, який лежав поряд зі мною на середньому сидінні. У 2011 році я міг би відмовитися, заявивши, що спання у власному автомобілі не є причиною для такої вимоги. Чорт забирай, я зупинився навіть не на платному парковочному місці. Проте в 1963 році будь-який коп може почати ритися в моїх речах. Він не знайде наркотиків, але знайде солідну пачку готівки, рукопис зі словом убивство в назві й зошит, повний дикої маячні про Даллас і ДжФК. Куди мене заберуть: у найближчу поліцейську дільницю на допит чи до Паркленда на психіатричну експертизу? Скільки згається часу, поки я врешті зможу чемно розпрощатися там зі своїми Волтонами, побажавши їм доброї ночі?[645]

Він на мить завагався, великий, червонолиций, сущий коп Нормана Роквела, ніби з якоїсь обкладинки «Сатердей Івнінг Пост»[646]. Нарешті віддав назад мої водійські права.

— Окей, містере Емберсон. Вертайте до себе в ті «Перелоги», і я вас дуже прошу, як приїдете, поставте машину, і нехай вона собі там стоїть незрушно всю ніч. Виспалися ви тут чи не виспалися, але вигляд маєте зморений.

— Саме це я й збираюся зробити.

Від’їжджаючи, в люстерку заднього огляду я бачив, як він дивиться мені вслід. Почувався я так, ніби, ще не встигши зникнути з його очей, я ось-ось знову засну. І не буде попереджувальних ознак цього разу: я вихну просто з вулиці на тротуар, зіб’ю там, можливо, пару-трійку пішоходів, а тоді вженуся у вітрину меблевої крамниці.

Коли я нарешті припаркувався перед своїм маленьким котеджем з пандусом, що вів до передніх дверей, голова мені боліла, з очей текло, коліно стугоніло… але Освальд в моїй пам’яті залишався чітким, ясним. Кинувши портфель на кухонний стіл, я подзвонив Сейді.

— Я тобі телефонувала, коли повернулась зі школи додому, але тебе не було, — сказала вона. — Я вже почала непокоїтись.

— Я був у сусіда, грав у крибедж з містером Кенопенскі. — Вимушена брехня. Треба запам’ятовувати, що саме я брешу. І брехати гладенько, бо вона мене добре знає.

— Ну, то це добре. — А потім, без паузи, без переміни інтонації. — Як його ім’я? Як звуть того чоловіка?

«Лі Освальд», — такою раптовістю вона мало не видобула з мене цих слів.

— Я… я все ще не пригадав.

— Ти вагаєшся, я добре чую.

Я чекав на звинувачення, стиснувши слухавку так, що аж пальцям стало боляче.