Розділ «Частина 5 22/11/63»

«Ні, будь ласка».

Я різко розкрив зошит. З першої сторінки на мене дивилася фотографія. Вузьке, не сказати щоб надто гарне, обличчя. Губи викривлені в усмішці, яку я добре знав — хіба не бачив я її на власні очі? То була усмішки типу: «Я добре розумію, що до чого, а ти ні, дурнику сіромашний».

Лі Гарві Освальд. Нікчемній заблуда, котрий мусить змінити світ.

Я сидів у тій комірчині, переводячи подих, а тим часом на мене ринули спогади.

Айві й Розетта на Мерседес-стрит. На прізвище Темплтон, як в Ела.

Дівчатка зі стрибалкою: «Старий мій водить суб-ма-рину».

Тихий Міч (Святий Міч) з «Космічної електроніки».

Джордж де Мореншильд рве на собі сорочку, наче той Супермен.

Біллі Джеймс Хергіс і генерал Едвін А. Вокер.

Марина Освальд, вродлива заручниця вбивці, стоїть на порозі моєї квартири в будинку № 214 на Західній Нілі-стрит: «Прошу вибачень, ви не бачили мого човіка?»

Техаське сховище шкільних підручників.

Шостий поверх, південно-східне вікно. Те, звідки найкраще видно Ділі-Плазу й В’язову вулицю, де та вигинається в бік Потрійного проїзду під залізничним мостом.

Мене почало морозити. Я вчепився скорченими пальцями собі в плечі, щільно притискаючи лікті до грудей. Лівій руці — зламаній обмотаною фетром трубою — було боляче, але я не звертав уваги. Я радів. Біль пов’язував мене зі світом.

Коли тремтіння врешті минулося, я завантажив свій рукопис, дорогоцінний блакитний зошит і решту речей до мого портфеля. Потягнувся до кнопки, яка викликала Мелвіна, але потім ще раз уважно перевірив дно сейфа. Там знайшлися ще два предмети. По-перше, придбана в ломбарді дешева обручка, якою я був запасся для камуфляжу, щоб зробити гідною віри мою історію в «Космічній електроніці». По-друге, червона дитяча тарахтавка, що належала Освальдовій доні (Джун, а не Ейпріл). Тарахтавка пішла до портфеля, обручка потрапила в кишеньку-пістон моїх слаксів. Я викину її по дорозі додому. Якщо і коли надійде час, Сейді отримає набагато гарнішу.

Стук по склу. Відтак голос:

— …все гаразд? Містере, з вами все гаразд?

Я розплющив очі, не маючи спершу уявлення, де я. Подивився ліворуч і побачив патрульного копа, котрий стукав у бокове віконце мого «Шеві». Аж тоді мені розвиднилось. На півдорозі до «Едемських перелогів», втомлений, і виснажений, і водночас наляканий тим, що в голову мені впливає відчуття, що ось-ось засну, я моментально зупинився на першому ж підхожому для парковки місці. Це трапилося приблизно близько другої години. Зараз, судячи з сонячного світла, було вже близько четвертої.

Я опустив скло й промовив:

— Вибачте, офіцере. Я раптом відчув себе дуже сонним, тож мені здалося, шо найкраще буде зупинитися.

Він кивнув: