Розділ «Частина 5 22/11/63»

— І ми не мусимо зараз про це балакати?

— Так.

— Може, після того двобою. Того, про який ти мені казав.

— Може.

— Я тобі вірю, Джейку. Не знаю, чи я божевільна, чи ні, але вірю. І я кохаю тебе.

— Я теж тебе кохаю.

Зблиснули її очі в темряві — одне прекрасне, мигдалеподібної форми, друге уклякле, але зряче.

— Я не хочу, щоби з тобою щось трапилося, і я не хочу, щоб ти завдавав комусь шкоди, хіба що будеш конче змушений це зробити. Але тільки не припустися помилки. Ніколи, нізащо. Ти обіцяєш?

— Так. — Це була легка умова. Саме завдяки ній Освальд все ще дихав і жив.

— Ти будеш обережним?

— Так. Буду дуже…

Вона запечатала мені рота поцілунком.

— Бо неважливо, звідки ти з’явився, без тебе для мене не існує майбутнього. А тепер давай спати.

Я думав, що ця розмова продовжиться вранці. Я не мав уявлення, що — тобто скільки — я тоді їй розкажу, але мені не довелося нічого розказувати, бо вона в мене ні про що таке не питала. Натомість вона запитала мене, скільки принесло благодійне шоу Сейді Дангіл. Коли я сказав їй, що всього трохи більше трьох тисяч доларів, і це разом з вмістом тих ящиків для пожертв, які ми поставили при вході, вона, закинувши назад голову, красиво на все горло розсміялася. Три тисячі не могли покрити всіх її рахунків, але мільйона вартий був сам лише цей сміх… а ще не почути щось на кшталт: «Чого я цим перейматимуся, коли мені все легко поправлять у майбутньому?» Бо я не мав цілковитої певності, що вона справді захоче вирушити туди, навіть якщо остаточно повірить, і не був певен також, що мені самому хочеться забирати її туди.

Я хотів бути з нею, це так. Повік, тобто стільки, скільки це лише дозволено людям. Але краще б у 1963 році… і тих роках, які Бог чи Провидіння подарують нам після 1963-го. Для нас так було б краще. Я буквально в очі бачив, як вона розгубиться у 2011, з жахом і ніяковістю витріщаючись на кожні штани, що ледь не спадають з гузна, й комп’ютерні екрани. Я ніколи б її не вдарив, ніколи б не закричав на неї — ні, не на Сейді, — але вона все одно може стати моєю Мариною Прусаковою, потрапивши у дивний світ, навіки відірвана від рідного краю.

Був у Джоді один суб’єкт, котрий міг порадити, як мені скористатися останнім пунктом з букмекерського розділу Елових нотаток. Цим чоловіком був Тоні Квінлен, агент з нерухомості. У себе вдома він провадив щотижневий покер з початковою ставкою по нікелю, але не вище четвертака, і я теж подеколи зазирав туди. Кілька разів під час гри він хвалився вмінням робити ставки в двох царинах: у професійному футболі та в Техаському баскетбольному чемпіонаті. Я застав Тоні в його офісі тільки тому, як він мені сказав, що зараз надто спекотно для гри в гольф.

— Про що ми говоримо, Джордже? Про середнього розміру ставку чи ціною, вартою будинку?

— Я думав про п’ятсот доларів.

Він присвиснув, потім відхилився в кріслі, сплівши пальці на своєму акуратному черевці. Була тільки дев’ята ранку, але кондиціонер працював уже на повну потужність. Стоси ріелторських брошурок лопотіли під утворюваним ним прохолодним вітерцем.

— Це серйозна капуста. Бажаєте втаємничити й мене в інтересну оборудку?