Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

Я зупинився і стояв поряд з машиною, допоки катафалк не поїхав. А тоді (хоча й розумів, що зараз це, скажімо так, доволі безтактно) перейшов вулицю і наблизився по доріжці до ґанку. Біля підніжжя сходів я торкнувся краєчка свого капелюха.

— Леді, я співчуваю вам у вашій втраті.

Старша з них — дружина, котра, як я здогадався, тепер стала вдовою, — сказала:

— Ви з’являлися тут раніше.

«Авжеж, з’являвся, — хотів було я сказати. — Ця штука загадковіша за професійний футбол».

— Він вас бачив, — не звинувачуючи, просто констатуючи факт.

— Я шукав собі квартиру в цьому кварталі. Ви залишатиметеся в цій?

— Ні, — відповіла молодша. — Він мав якусь страх-овку. Ледь не єдино-одно, що він мав. Окріім іще кількох медалей у коробці. — Вона схлипнула. Кажу вам, у мене трохи серце рвалося, бачити, якими вбитими горем були ті леді.

— Він говорив, що ви привид, — сказала мені вдовиця. — Він говорив, що бачить крізь вас наскрізь. Свіссно, він був божевільний, як сортирна миша. Останні три роки, після того як його розбив інсульт і йому приладнали той мішечок для сечі. Я з Айдою вертаємось назад до Оклахоми.

«А чого не в Мозелл? — подумав я. — Туди від’їжджають, покидаючи житло».

— Чого вам тре’а? — спитала молодша. — Нам тре’а знайти й відвезти йому костюм туди, у похоронну контору.

— Я хотів би дізнатися номер вашого хазяїна, — сказав я.

Очі вдовиці сяйнули.

— С’іільки це коштуватиме вам, містере?

— Я дам вам його безплатно! — гукнула молода жінка з балкона на другому поверсі.

Осиротіла дочка підняла голову і наказала їй заткнути її йобаний рот. Це було в Далласі. Не гірше, як в Деррі.

Сусідська привітність.

Розділ 19

Джордж де Мореншильд здійснив свою величну появу пополудні п’ятнадцятого вересня, в похмуру дощову неділю. Прибув він за кермом «Кадилака» кольору кави, який ніби ось щойно виїхав з пісні Чака Беррі[527]. Разом з ним приїхав чоловік, котрого я вже знав, Джордж Бухе, та інший, невідомий мені — худий, як тріска, парубок з пушком білявого волосся на голові й прямою, як шомпол, спиною того, хто довгенько був прослужив у війську і досі тому радий. Де Мореншильд підійшов до заду машини й відкрив багажник. Я кинувся по дистанційний мікрофон.

Повернувшись на місце зі своїм апаратом, я побачив під пахвою в Бухе складений дитячий манеж і військового з повними руками іграшок. Попереду цих двох де Мореншильд з порожніми руками сходив на ґанок, високо тримаючи голову, з випнутими вперед грудьми. Був він високим, міцної будови. Мав сивіюче волосся, косо зачесане назад від його широкого лоба в той спосіб, який оголошував — принаймні мені — «дивіться на мої творіння, ви, могутні, і тремтіть. Бо я є ДЖОРДЖ».